Спираючись на теоретичні розробки вищезгаданих дослідників, довідникові джерела з культурології, можна визначити професійну культуру як невід'ємну частину загальної культури особистості, складне структурне утворення, що базується на свідомому засвоєнні, безперервному розвитку та використанні цілісної системи спеціальних професійних знань, умінь та навичок, цінностей, професійно важливих якостей для високоефективної професійної діяльності в ситуаціях, що потребують мобілізації глибинних особистісних ресурсів фахівця з соціальної роботи.

На основі досліджень В.А. Нікітіна, А.О. Деркача, Л.С. Колмогорової, В.В. Рибалки, А.Й. Капської, О.Г. Карпенко виокремимо основні складові професійної культури майбутнього соціального працівника, якими є: професійна грамотність, професійна компетентність, мотиваційно-ціннісний та емоційно-почуттєвий компоненти. Слід враховувати, що ці компоненти професійної культури в цілому взаємопов'язані, а міжкомпонентні зв'язки взаємообумовлені.

Для формування професійної культури першочергове значення має мотивація саморозвитку та особистісного зростання майбутнього соціального працівника. Як зазначає А.О. Деркач, «особистість має оволодіти здатністю до проектування саморозвитку і до організації в межах своєї професійної діяльності умов для самореалізації» [1, с. 575]. Підвищення рівня професійної культури розглядається як результат удосконалення творчого й особистісного потенціалу фахівця. При цьому необхідно враховувати наступне:

процес формування професійної культури включається в загальну систему професійної підготовки майбутнього соціального працівника та охоплює роботу за інтересами у позанавчальній діяльності;

у процесі ії формування здійснюється комплексний підхід до особистості майбутнього фахівця з урахуванням його особистих якостей, потреб, нахилів, психологічної і професійної готовності до здійснення практичної соціальної роботи;

формування професійної культури має здійснюватися цілеспрямовано, постійно і систематично;

становлення професійної культури є цілісним процесом, що характеризується єдністю розвитку всіх її компонентів (психологічної грамотності, психологічної компетентності, мотиваційно- ціннісного та емоційно-почуттєвого компонентів) у процесі професійної підготовки та у позанавчальній діяльності;

зміст, форми і методи формування мають забезпечувати майбутньому соціальному працівнику можливості та умови практичної перевірки своїх професійних можливостей у соціальній роботі та повсякденному житті;

в оптимізації процесу формування у майбутніх соціальних працівників професійної культури повинен бути зацікавлений увесь педагогічний колектив університету;

формування професійної культури майбутнього соціального працівника - процес тривалий і багатоаспектний, що продовжується і після закінчення ВНЗ.

Створення оптимальної моделі підготовки соціальних працівників із урахуванням динаміки розвитку їх професійної культури можливе лише зі впровадженням особистісного підходу у процес навчання, оскільки провідним завданням вищої школи все-таки є підготовка гармонійно розвиненої особистості фахівця.

Як відомо, відношення студентів до навчання залежить від їх ставлення до викладача, а це, у свою чергу, пов' язано зі спроможністю останнього вибудовувати відповідні суб' єкт- суб' єктні відносини, основані на довірі та прищеплюванні любові до певної дисципліни. При цьому, будь-яка інноваційна педагогічна технологія буде марною, якщо не матиме у своєму підґрунті особливої позиції, установки викладача, що їх застосовує. На нашу думку, основні принципи гуманістичної освіти і моделі «людиноцентричного навчання» К. Роджерса [11] та А. Маслоу [8] якнайкраще відповідають завданню особистісного розвитку майбутнього соціального працівника у процесі професійної підготовки і можуть стати концептуальною основою формування його професійної культури. Наведемо їх в узагальненому вигляді.

Мета отримання освіти полягає в самоактуалізації, яка передбачає задоволення базових потреб (у безпеці, соціальній приналежності, гідності, любові та повазі), досягненні психологічного здоров'я, відкритті власного покликання, знаходженні справи свого життя. А. Маслоу зазначає: «Одним із завдань освіти має бути навчання, тому що життя являє собою цінність» [8, с. 183], а також навчання тому, що значить «бути людиною».

Важливим є створення таких психолого- педагогічних умов, за яких студент може зайняти активну особисту позицію і в повній мірі розкрити себе як суб' єкта навчальної діяльності. Гармонійно організоване освітнє середовище передбачає допомогу студентові в самореалізації, у розкритті і розвитку особистісного потенціалу, у «прийнятті і освоєнні власної свободи та відповідальності за життєві вибори» [2, с. 133].

Навчання має приносити радість, при цьому важливим є набуття студентами досвіду радісних переживань, тобто тих рідкісних моментів повної задоволеності, які А. Маслоу називає «піковими переживаннями».

Важливою функцією викладача є його вміння сприяти студентам в ефективному і творчому освоєнні інформації, в розвиткові критичного осмислення здобутої інформації. Тому викладач має стати фасилітатором (з англ. facilitate - полегшувати, допомагати, сприяти), тобто тим, хто сприяє, полегшує, допомагає вчитися. Викладач- фасилітатор розподіляє зі студентами відповідальність за процес навчання, він «повністю довіряє їх здібностям самостійно мислити і самостійно навчатися» [11, с. 302]. Таким чином, студент стає учасником організації і здійснення процесу навчання, виробляє свою власну програму навчання у співробітництві з іншими.

Оскільки у процесі професійної підготовки центром тяжіння стає студент, який активно вибудовує свій навчальний процес, необхідно організувати викладання не як трансляцію інформації, а як активізацію процесів усвідомленого навчання. Важливим завданням вищої школи є навчити вчитися, привити студентам смак до самостійного пошуку та отримання нових знань. У зв'язку з цим «навчальний курс вважається успішно завершеним не тоді, коли студент засвоїв все те, про що хотів дізнатися, але тоді, коли він значно просунувся вперед у засвоєнні того, як вчити те, про що він хоче дізнатися» [11, с. 303].

Основними установками викладача-фасилітатора можуть бути: конгруентність (відкритість), безумовне позитивне прийняття студента, довіра, а також емпатичне розуміння та безоціночне ставлення до нього («тріада Роджерса»). Важливою є оптимізація міжособистісних взаємин у системі «студент - викладач», які мають будуватися