"письмове перелічування календ"). Майже так само звучала й назва греко-римського свята Нового року, який античні народи і далекі язичницькі пращури сучасних українців традиційно зустрічали весною - 1 березня, коли починає відновлюватись та відроджуватись природа. Разом з античною назвою в язичницькі часи прийшов до нас і сам греко-римський звичай святкування Нового року з властивою йому атрибутикою, дуже схожою з українським звичаєм колядування, назва якого також походить від дієслова calare.
Обряд колядування досить добре вивчений у етнографії. Доведено, наприклад, що він нерозривно пов' язаний з аграрно-календарними сільськогосподарськими роботами, і, крім того, виявляється, у ньому відбитий складний комплекс архаїчних вірувань праслов' ян та античних народів.
Згадаймо, що колядники - це "не просто гості", а "гості здалека", які приходять тільки один раз на рік і саме в день зимового сонцевороту, коли "сонце починає повертати на літо". Колядники приходять до господарів з цією радісною звісткою, і від їхнього приходу, за повір' ям, залежить майбутній врожай та сімейне благополуччя у новому році. Колядники виконують певні магічні дії, за що їх щедро винагороджують [7].
Хто ж наділив колядників властивістю впливати на хід подій у наступному році? Щоб зрозуміти це, треба згадати, що у давніх слов'ян, а також античних народів, особливо у римлян, надзвичайно розвиненими були анімістичні уявлення. За віруваннями давніх народів, активно впливати на всі сфери земного життя людей здатні були тільки померлі предки. Саме тому можна припустити, що обряд колядування - це залишок культу предків, які відвідують своїх нащадків в певні моменти їхнього життя. З цієї причини колядники змінюють зовнішність під виглядом різних істот; обличчя деяких учасників обряду вкриті сажою або сховані під різними масками - все це ознаки перебування у країні мертвих. До того ж ряджені нерідко змінювали й голос, щоб надати йому "потойбічного" звучання. Іноді у самих колядках говориться про переправу через річку (а ріка, як відомо, - традиційний водорозділ між життям та смертю) або перехід по мосту (а міст нерідко символізує так зване "мирове дерево", що поєднує земну та потойбічну сфери). Між тим, тональність колядок зовсім не песимістична, в них, як правило, звучить мотив перемоги над силами пітьми, стверджуються світлі сторони життя, магічно, за допомогою слова, передрікається небувалий, гіперболізований врожай та сімейне щастя. Тільки у Х ст., після прийняття християнства, колядування в Україні було пристосоване до зимових Різдвяних свят, в той час як в язичницькі часи воно відбувалося весною.
Можливо, саме з анімістичними уявленнями давніх слов'ян, а також античних народів пов'язана українська назва Русальний (або Клечальний - від укр. клечання - "зелене гілля"), Зелений тиждень. Найвірогідніше, слово русальний пов'язане з римлянами, у яких в цей час існувало свято під назвою rosalia, dies rosarum - "Розалії", "день троянд" (роз). Давні римляни у травні прикрашали себе трояндами, які розквітали у цю пору і призначалися померлим; трояндами прикрашалися й гробниці небіжчиків. Обряд цей у римлян і мав назву "Розалії" [2; 3].
Сучасні російські дослідники В.В. Іванов та В. Н. Топоров вважають, що і назва свята Купала також, можливо, пов'язана зі Стародавнім Римом. Так, дослідники припускають, що назва Купала походить від купати та кипіти - "закипати, палко бажати будь-чого" і споріднена з лат. cupido - звідки походить ім'я античного бога кохання Купідона [4, с. 298].
В Україні існували також стародавні обряди, які пізніше перетворилися на дитячі ігри. Дослідники вважають, що ці обряди мають спільну основу з обрядами багатьох народів, в тому числі з давньогрецькими. Так, ще наприкінці ХІХ ст. в Україні існувала одна з ігор молоді під назвою "поховання Коструба" (тобто "нечипури", опудала - пор. укр. кострубатий - "незграбний"). Сценарій цієї гри простий. Дівчина, що стояла у колі, запитувала, чи не бачив хто-небудь її любого Кострубонька? Їй спочатку відповідали, що він пішов у поле орати, потім - сіяти, пізніше, що він хворіє, і після кожного повідомлення з боку дівчини повторювалося удаване голосіння, плач. Але після слів, що його поховали, дівчата робили веселий вигляд, плескали у долоні, тупали ногами. Існує ще один варіант кінцівки цієї гри: щоб її учасники розвеселилися, Кострубонько повинен був ще підскочити, бігати та ловити дівчат [8].
О.М. Афанасьєв висловив думку про міфологічне значення Коструба, і при поясненні гри "в Кострубонька" (у росіян - Коструба, або Костроми) її можна порівняти з подібним давньогрецьким святом Адоніса - божества, що пов'язане із вмиранням і відродженням природи. Під час цього свята носили зображення померлого Адоніса, співали сумних пісень і здійснювали поховальну жертву або топили зображення Адоніса у воді. Через день Адоніс прокидався, оживав, і всі раділи з приводу цієї події. Таким чином, святку-вання складалося з двох частин: сумної та веселої [1]. В образі Адоніса, як вважають дослідники, учасники ритуалу оплакували смерть природи восени і раділи її воскресінню навесні.
Дуже схожим був обряд у єгиптян, присвячений одному із найпоширеніших єгипетських богів - Осірісу, який, як і давньогрецький Адоніс, спочатку вмирав, щоб потім знову відродитися.
В українців під час свята Купала також існував обряд спалювання або потоплення опудала - тут це опудало отримало назву Марена (Мара). Подібний звичай під час