Масляної існував і у росіян. У знищенні опудала знайшов найголовніший принцип магії - "подібне викликає подібне". З цього приводу англійський етнограф ХІХ ст. Джеймс Фрезер писав: "Під ім'ям Осіріса, Адоніса, Томуза, Аттіса та Айоніса єгиптяни, сірійці, вавілонці, фрігійці та греки уявляли собі смерть та відродження рослинності через ритуал, який був скрізь приблизно однаковим і паралелі до якого зустрічаються у весняних та купальських обрядах сучасного європейського селянства" [9, с. 82].
Пізніше ці язичницькі уявлення відтворились в найголовнішому християнському святі, що отримало назву Пасха, під час якого Христос у Страсну п'ятницю був спочатку розп'ятий і вмирав, щоб спокутувати гріхи людства, а у неділю воскресав, символізуючи цим, згідно із християнським вченням, вічне життя людей.
В основі всіх цих вищезазначених обрядів - так звана "філософія зерна": подібно до зерна, яке, вмираючи, воскресає у весняному пагоні, символ божества знищували, щоб примусити його воскреснути або передати свою силу землі для майбутнього врожаю. Дуже важливо, що всі ці " вбивства", "спалювання" завжди супроводжувалися спочатку удаваним голосінням, а потім - щирим сміхом, тому що сміх - це вияв життя. Більше того, за уявленням різних народів, сміх здатний викликати і відроджувати життя.
Невипадково тому у багатьох народів, зокрема античних, існувало божество сміху, якому вклонялися і приносили жертви. У римлян це був так званий Risus, свято якого відзначали одразу ж після весняного рівнодення. Л. Апулей, римський письменник, писав з цього приводу: "Забави ці, які ми кожного року влаштовуємо на честь Сміху, завжди мають які- небудь вигадки. Ми єдині з усіх народів, що умилостивляє забавами, веселощами та жартами божество, яке називається Сміхом" [5, с. 58].
Проте слід відзначити, що й іншим стародавнім народам, зокрема індійцям, свято на честь богині сміху Сіти було також відоме. В день свята влаштовувалися і сценічні вистави, у яких індійці жартома обманювали одне одного, намагаючись таким чином привернути до себе богиню.
Цей веселий звичай поширився пізніше в Ісландії, Данії, Швеції, Норвегії, Англії, Германії, а також серед слов'ян: чехів, словаків, поляків, росіян, українців тощо. У багатьох європейських народів це свято пов' язане з латинською назвою місяця April, тому є підстави вважати, що до Європи цей звичай прийшов разом із самою назвою цього місяця від римлян і що він був частиною якогось таємничого язичницького обряду, не менш сакрального, ніж колядування. Неясний але веселий звичай шуткувати в день Першого квітня (апреля) і сьогодні відомий серед багатьох народів. Так, у англійців день Першого квітня має назву all fools day, тобто "день всіх дурнів", а того, кого в цей день обдурили, називають Aprilfool - "квітневий дурень". У німців здавна існує звичай посилати кого-небудь, найчастіше дитину, за тим, чого не можна отримати (згадаймо також народні казки, в яких казкового персонажа посилають туди, невідомо куди, щоб він отримав те, невідомо що). У них цей жарт має назву in den April schicken - "посилати будь- кого у квітень", тобто пожартувати з будь-кого. Існує думка, що таке жартування у німців та англійців виникло як наслідування одному з епізодів Святого Письма, сценічне представлення якого в середні віки в Європі було дозволено. Йдеться про інсценіровку допита Ісуса Христа, якого водили від Каїфи до Пілата, а від Пілата до Ірода, звідки у французів виникло прислів' я: "Посилати від Пілата до Ірода", що буквально означає "посилати будь- кого даремно". У росіян існує схоже прислів'я: "Посылать от Понтия к Пилату", тобто здійснювати нісенітницю, тому що Понтій і
Пілат - це одна особа. Першоквітневі жарти в Росії та в Україні стають відомими з часів Петра Першого і введені, можливо, німцями, що жили в той час в Росії і дуже добре знали цей звичай, широковідомий в Європі.
Наведемо ще приклад взаємозв'язку культур різних народів. Першотравневі гуляння, виявляється, відбувалися не тільки як данина солідарності всіх трудящих, а відомі у європейських народів з прадавніх часів, витоки чого можна знайти у римлян, саме тут знаходиться і коріння походження назви самого місяця. Так, „маєм" римляни називали спочатку третій (після березня), а потім п'ятий місяць року, присвячений богині природи, яку називали Майя, що вірогідно дало назву і самому місяцю, хоча пов'язують його іноді і з латинським словом majores - "предки", тому що в Стародавньому Римі в цей час згадували померлих предків. Пережитки обрядових дій римлян збереглись деякою мірою у багатьох західноєвропейських народів ще в ХІХ - поч. ХХ ст. При всій відмінності у різних народів звичаї ці мали і спільні риси. Перш за все, обов' язковим, центральним моментом було внесення до села або міста зеленого дерева, яке називали "май", або "майське дерево", що символізувало прихід літа. Це дерево прикрашали, навколо нього співали, танцювали люди, котрі також прикрашали себе зеленим гіллям, яке щойно розпустилося.
"Май" здавна був також шкільним та студентським святом у Литві та Польщі. В училищах ХІХ ст. цих країн воно відоме було під назвою майовок, які відбувалися наступним чином. Вранці 1 травня під дзвоник та музику учні приходили на шкільний двір, звідки вони йшли під прапорами за місто, де їм було приготовлене вже пригощання.