М. Леонтьєв і рядом інших авторів. Дослідники емоційної культури, зокрема

А. Васильєв, В. Л. Поп-лужний, О.К. Тихомиров, А.В. Запорожець, Я.З. Неверович, О.Я. Чебикін, підкреслюють, що вона виконує всі ті функції, які властиві почуттям взагалі: сигнальну, регулятивну, оцінну та інші. Єдина відмінність полягає у тому, що вона розширює, поглиблює і удосконалює ці "природні" емоційні функції, що виявляються як у загальній динамічній життєдіяльності, так і у певних її сферах. Виникають сукупні явища емоційної культури, своєрідні емоційні ансамблі, які виконують схожі функції, що дає право інтегрувати їх у певну емоційну підсистему.

Емоції є тією системою сигналів, за допомогою якої суб'єкт дізнається про значущість того, що відбувається. Як зазаначає В.К. Вілюнас, "незалежно від того, як в історії психологічної думки трактувались емоційні явища, за ними завжди визнавалась здатність оцінювати, хоча існували різні точки зору про те, що саме (речі, дії, внутрішні відношення) і як саме (свідомо - несвідомо, абсолютно - відносно) оцінюють емоції" [7, с. 47].

Підсистема емоційної культури пов'язана з ідентифікацією і спілкуванням та виконує в основному дві функції:

нормативну, яка полягає у тому, що почуття і засоби емоційного реагування не здійснюються інстинктивно, як прості відповіді на ситуаційні стимули, а базуються на певних емоційних стандартах;

комунікативну, що відбувається на основі усвідомлення ідентичності особистісних потреб з інтересами інших членів даної спільноти.

Емоційна культура спрямована на діяльність і творчість та виконує такі функції:

адаптивну - пристосування до вимог діяльності в плані темпоритму, свободи дій, що позитивно впливає на професійне становлення особистості;

творчу (конструктивну), що дозволяє вийти за межі наявного сьогодення у сферу творчості;

розрядки, що нейтралізує негативні почуття позитивними, діяльнісно- творчими: ентузіазмом, самовідданістю, почуттям змагання та ін.

Емоційна культура спрямована і на пізнання дійсності та виконує функції: інформаційну, захисну, прогностичну. Засвоєння інформації включає її усвідомлення - збереження - трансляцію, що відбувається завдяки включенню у пізнавальні процеси так званих інтелектуальних почуттів. Емоційна культура включається у передбачення людини, завдяки чому створюється оптимістична спрямованість на досягнення поставлених цілей. Отже, емоційна культура, маючи поліфункціональний характер, спрямована на забезпечення цілісності психічного життя, цінності особистісного буття.

Найвидатніший педагог В.О. Сухомлинський зазначав, що емоційне виховання починається з розвитку культури почуттів та сприймання: "Витонченість почуттів, емоційно-естетичне відношення до оточуючого середовища і до самого себе залежить від культури почуттів та сприймання. Чим витонченіше почуття та сприймання, тим більше бачить і чує особистість у навколишньому світі відтінків, тонів і напівтонів, чим глибше виражається особистісна емоційна оцінка фактів, предметів, явищ, подій, тим ширше емоційний діапазон, який характеризує духовну культуру людини" [11].

Л. Виготський [12] зазначав, що мистецтво - це робота думки, особливого емоційного мислення, тому такі властивості особистості, як її емоційна спрямованість, емоційні знання і уміння, що складають основу емоційної культури, повинні формуватися у процесі творчої діяльності. Музичне мистецтво як спосіб освоєння дійсності із притаманним йому специфічним, художньо-образним відчуттям найбільш пов'язаний з емоційним життям особистості та впливає на розвиток його духовного стану, сприяє емоційному вихованню, виступає активним засобом формування емоційних основ педагогічної майстерності. Він називав мистецтво суцільною технікою почуттів, що не диктує безпосередньо вчинків, що здійснюються після його впливу, а забезпечує "післядію" катарсису. Психолог підкреслював: "Мистецтво є організацією нашої поведінки, установкою наперед, вимогою, яка, може, ніколи й не здійсниться, але яка примушує нас прагнути вершин нашого життя, того, що лежить за ним" [13].

Основні положення про сприймання музики та культури почуттів висвітлюються у роботах видатних дослідників музичної педагогіки, зокрема Б. Асаф' єва, Н. Гродзенської, В. Шацької, а також у працях видатних учених- методистів В. Бєлобородової, Л. Горюнової, О. Ростов-ського, О. Рудницької', Є. Печерської, В.І. Пет-рушина, М.М. Букача та ін.

Так, О.Я.Ростовський, зазначав, що "музичне сприймання - це основа засвоєння школярами втіленого в музичному мистецтві досвіду емоційно-естетичного ставлення до дійсності" [14]. Він вважав, що процес формування музичного сприйняття полягає у розвитку в слухачів здатності до усвідомлення сприйнятого образу шляхом розширення їх емоційного досвіду.

У дослідженні О. Рудницької [15] наголошується на доцільності й необхідності більш активного використання музики з метою формування педагогічної культури у студентів вищої школи, тому що музика є специфічним генератором ціннісного ставлення до навколишньої дійсності, емоційно забарвлює інформацію, передаючи різноманітніші настрої, почуття, що сприяє підвищенню ефективності навчально-виховного процесу.

В.В. Медушевський у своїх працях вказував, що "принцип формування емоцій являє собою наявність певного співвідношення між семантичною структурою музичного твору та нашими інтуїтивними уявленнями про емоції" [16].

Специфіка роботи вчителя музики полягає не стільки в тому, щоб навчити дітей музики, скільки прищепити любов до неї. Треба домогтися не тільки засвоєння учнями музичних знань, а й активізувати їхні почуття, впливати на емоційну сферу дитячої психіки.

Необхідність емоційного забарвлення педагогічного впливу певним чином зумовлює особливості методики музичного виховання, зокрема встановити емоційний контакт з дітьми під час слухання музики, створити певний емоційний фон занять відповідно до музичних образів. Уміння не лише відчути, а й скерувати психологічний стан дитини у потрібному емоційному напрямку становить сутність педагогічної майстерності вчителя музики.

О.А. Апраксіна у своїй праці "Методика музичного виховання дітей у школі" зазначає, що "урок музики - це урок мистецтва і, водночас, процес пізнання, навчання, що не може зводитися