Зазначимо, що взаємозв' язок пізнання і практики різноманітний і зумовлюється такими факторами:

а) у практичній діяльності народжуються пізнавальні стосунки, що є основою практики і забезпечують її розвиток. Практичне ставлення людини до дійсності є первинним, основним і визначальним, тому що практика - основа існування та розвитку людини і суспільства в цілому;

б) практика - це основа кожного пізнавального акту, розкриття законів та закономірностей природи і суспільства;

в) практика виступає і рушійною силою пізнання, що дає необхідний фактичний матеріал, який підлягає узагальненню і теоретичній обробці; потреби, завдання поставлені практикою, служать стимулом розвитку науки;

г) практика є сферою застосування знань, і в цьому розумінні вона - кінцева мета пізнання. Практика об'єднує в собі об'єктивний світ і

природу, що їх перетворює людська діяльність. Разом з тим відзначимо, що істинний зміст поняття «практика» розкривається згідно з поняттям «теорія». Теорія і практика - філософські категорії для позначення духовної та матеріальної сторін єдиного суспільно-історичного процесу. Отже, теорія і практика діалектично взаємо- пов' язані і складають єдність протилежностей. Крім того, у нерозривній єдності теорії і практики пріоритетна роль належить практиці. Теорія виникає у результаті практичних потреб.

Відображуючи та узагальнюючи огляд минулого, теорія зосереджує і спрямовує зусилля на головному, допомагає знайти необхідні дійові та ефективні засоби досягнення практичних цілей, теорія і практика у навчанні - це дві органічно пов'язані сторони єдиного процесу пізнання.

«Практика - специфічно людська, свідома, цілеспрямована, чуттєво-наочна діяльність. Будучи матеріальною, через свої передумови, засоби і кінцеві результати, вона здійснюється людьми, що володіють свідомістю, мисленням, знаннями і практично застосовують свої інтелектуальні здібності. Тому практика - єдність суб' єктивного і об' єктивного, свідомості і буття. Практика - основа пізнання і критерій істини» [5, с. 456].

Із вищезазначеного видно, що під практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність має суспільний характер і виступає як цілісна система дій, є способом суспільного буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі.

Варто зазначити, що практика поряд із розумінням її як матеріальної, чуттєво- предметної, цілепокладаючої діяльності людини міцно утвердилася як частина навчально- виховного процесу, пройшовши складний і довгий період свого становлення. Почався цей процес із наслідування та дублювання професії батька сином. Наприклад, є згадки, що ще в Стародавньому світі за період фараонів - правління XVIII династії в долині річки Ніл підтримувалося наслідування професії батька, де діти осягали ази спеціальності на практиці, спостерігаючи і дублюючи діяльність батька. Є приклади введення практики в навчання, які графічно збереглися на камені: рельєф V династії Давнього царства, де «зображений дорослий з двома ручками-тростинками для письма, який фіксує кількість зібраного зерна, а за ним стоїть хлопчик, який тримає писемний прибор у лівій руці і футляр для документів» [6, с. 65]. Це є одним із доказів існування на той час практичного навчання дітей, які, спостерігаючи, дублювали роботу дорослих і таким чином навчалися вести самостійно діяльність (рельєф гробниці Каемреху в Саккаре, на даний момент - Єгипетський музей). Є приклади текстів, які були знайдені в царському некрополі Дейр ель- Медини, в яких згадується про помічників писців, яких називали «херіа», що буквально переводиться як «підручні». В наукових колах висуваються думки, що це були «прастаршо- класники», які готувалися до самостійної трудової діяльності шляхом навчання письма текстів на практиці [6, с. 70]. Такі зображення є і в інших гробницях, що підтверджує типовість такої «школи» для долини річки Ніл, де використовувалася практика під час навчання. Природно, що практика під керівництвом «майстра» - батька чи просто гідної людини - була найкращою школою. Це була основна форма навчання. Індивідуальний підхід у поєднанні з практикою і дещо суворими покараннями на той час були еталоном у навчанні. Залишилися також згадки у вигляді наскельних малюнків періоду Середнього царства в Єгипті, які зображають те, що дітей з ранніх літ залучали до практичної діяльності номархи, тобто вельможі, які таким чином намагалися зберегти спадкоємність влади в перехідний період. Варто зазначити, що в той час існувало залучення юного покоління до жертовних обов'язків, що, у свою чергу, давало можливість засвоювати досвід через практику.

У період Пізнього царства освіта все більше зосереджувалася в руках жерців. Давні школи знаходилися в «будинках життя» - так називалися приміщення храму, де проводилися важливі ритуали; зберігалися та копіювалися тексти релігійного, медичного та астрономічного змісту. До цієї діяльності обов'язково залучалися розумні юнаки, які на практиці письма здобували вміння та навички професійного писця. Навіть до сьогоднішнього дня збереглося чимало копій такого письма.

Відомий оратор та педагог-мислитель Давнього Риму Квінтиліан наголошував на важливості практики у навчальному процесі, стверджуючи, що «за допомогою практичної форми навчання можна вирішувати завдання, які раніше мислилися лише в ідеалі, тобто суто теоретично» [6, с. 198].

У період Середньовіччя також зверталась увага на роль практик у навчання підростаючого покоління. Наприклад, у Євангелії є згадки про те, що особи, які хотіли стати учнями Ісуса, повинні були на практиці впроваджувати новий вид благочестя,