Антична музична естетика розробила чітку класифікацію естетичних властивостей музичних ладів, ритмів, мелодій, інструментів, які мали сприяти вихованню мужньої, героїчної особистості. Згідно з теоріями Платона, Аристотеля, Плу- тарха, будь-яке суспільне виховання - педагогічне, естетичне, інтелектуальне ґрунтується, основним чином на музичному вихованні. Платон вважав, що в державі немає гіршого засобу руйнування моралі, ніж відхід від музики соромливої й скромної. Ритми і лади, діючи на людську думку, здатні підстроювати її під себе, тому найкращою охороною для держави є музика «солідна і злагоджена», скромна і проста, а не «жіночна або дика». Музика насолоди, за Платоном, розхитувала зв'язок індивіда і суспільства, а це слугувало початком морального і фізичного занепаду, який приводить до різних хвороб.

Цікавою є й думка Платона щодо методів лікування хвороби, зокрема він наголошував, що найбільша помилка лікарів полягає в тому, що вони намагаються лікувати тіло людини, не звертаючи увагу на лікування її душі. Філософ наголошує; що душа і тіло - це єдине ціле, і неможливо лікувати їх окремо! Прикладом такого підходу до лікарської справи може слугувати метод позбавлення хворого від головного болю, запропонований Платоном, який складався з набору трав та спеціального магічного співу. Вважалося, що без співу і музичного супроводу ліки втрачали свої цілющі властивості.

Подальший розвиток ідеї Піфагора і Платона набули в працях Аристотеля, який розробив вчення про МІМЕСІС - уявлення про внутрішній світ людини і засобах впливу на нього за допомогою мистецтва. Особлива увага у філософії Аристотеля була приділена катарсису, тобто процесу очищення (слухача чи глядача) через сприйняття тих витворів мистецтв, які близькі за своєю суттю до характеру людини і які здатні гармонізувати її відношення як до себе, так і до оточуючих. На думку філософа, для виховання найкраще використовувати дорійський лад (мінор з підвищеним шостим ступенем), у якому відчувається стійкість, впевненість, мужність, а отже він здатен виховувати ці якості в людини.

Філософія стародавнього світу розглядає виховний вплив музики на духовну сферу людини в нерозривній єдності з її здоров'ям, з відновленням життєвих сил та працездатності. Тому не дивно, що обов' язковим предметом в освітніх закладах того часу було музичне виховання.

До нас дійшли свідчення про чудодійні властивості музики. У давньому Вавилоні жреці- музиканти знали про полегшуюче значення «відчуження» тяжких почуттів і під час траурних церемоній виконували плачевні пісні, щоб жалобу, яка виникала, перетворити в щось «чуже» для людини, що переживає. Ці традиції добре збереглися і в слов'ян - голосіння й тужіння активно застосовувалися нашими пращурами, щоб не тримати горе в собі, а дати вихід негативним емоціям. Голосіння сприяють тому, що неприємні афекти піддаються деякому розряду, знищен- ню, перетворенню в протилежні, тобто «естетична реакція зводиться до складного перетворення почуттів (катарсису). Звідси, мистецтво стає могутнішим засобом найбільш доцільних і важливих розрядів нервової енергії [9, с. 258-259].

Арабські лікарі знали, що задля успішного лікування важливий добрий настрій хворого. Мой- сей Маймонід (136-1204), який сприйняв дух арабської медицини і яку багато чим збагатив, при кожному захворюванні тіла сподівався за допомогою музики підвищити «животворную силу». У «Каноні лікарської науки» Авіценна рекомендував тим, хто страждає на меланхолію, розважатися музикою та співом співачок [9, с. 259].

Багато цікавих прикладів використовування музики в лікувальному процесі примітивними племенами містить видана в Лондоні у 1893 р. книга Веллашика «Первобытная музика». Автор розповідає, що «...в одного з племен Східної Африки було прийнято, щоб лікар приходив до хворого з маленьким бубонцями в руці. Свою розмову з пацієнтом лікар починав співучим тоном, і хворий також повинен був співати йому у відповідь, так що виникав своєрідний дует. У племен Колумбії було прийнято, щоб лікар співав, відвідуючи хворого, а хор одноплемінників у той же час тягнув пісню зі стін будинку, де оселилася хвороба і т. п.» [5, с. 29-30]. Наведені приклади вказують на достатньо ґрунтовний фактичний матеріал спостережень, який було зібрано протягом тривалого часу, щодо позитивного впливу музики на духовний стан людини та на процеси оздоровлення.

У середні віки широкого поширення набуває практика вивчення та використовування різних ритмів, мелодій, гармоній щодо впливу на емоційну сферу людини. Увага лікарів та психологів звертається на взаємовідносини між темпераментом людини та її ставленням до того чи іншого характеру музики. У результаті спостережень було виявлено такі особливості:

меланхоліки полюбляють серьозні, філософського характеру в мінорному ладі музику;

сангвініки та холерики є прихильниками рухливих, швидких танцювальних ритмів з мажорним забарвленням;

флегматики особливо емоційно реагують на інструменти та голоси, які здатні відтворювати високе, прозоре, дзвінке звучання (скрипку, флейту, жіночі та дитячі голоси тощо). На підставі встановлених взаємозв' язків, було розроблено методику лікування хворих на різні психічні та нервові захворювання. В основі цієї методики був принцип - подібне тягнеться до подібного, тобто підбірка музичних творів для лікування обиралася, виходячи із темпераменту хворого.

Позитивні результати використовування музики при лікуванні нервових та психічних хвороб призвело до того, що у ХУІІІ-ХІХ ст. більшість лікарень для нервовохворих мали штатного музиканта. Спочатку музика в психіатричних лікарнях слугувала виключно засобом відволікання від думок про хвороби, заспокоєння і просто розваг хворих.

У ХХ ст. використання музики в лікуванні та профілактичних цілях набуває все більш