високоосвічена, соціально активна й національно свідома людина, що наділена глибокою громадською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку й самовдосконалення" [4, с. 3]. З метою формування активної позиції молоді у державотворчих процесах, впровадження в життя різних форм самоврядування молодіжних колективів, вирішення проблем соціального захисту, прилучення молоді до суспільно важливих проблем була розроблена Міністерством освіти України Концепція громадянського виховання, де пріоритетним напрямком держави у справі роботи з молоддю визнавалося громадянське виховання - "процес формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною. Воно покликане виховувати особистість чутливою до свого оточення, залучати її до суспільного життя, в якому права людини є визначальними. Громадянське виховання поєднує суспільну й приватну сфери" [5, с. 6]. Суть громадянського виховання полягає у формуванні свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людини з притаманними їй особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні.
Відповідно до визначених загальнодержавних орієнтирів та з метою досягнення в короткий термін більш вагомих результатів змінюється характер виховання від масового до індивідуального, що передбачає побудову його змісту й форм на основі глибокого розуміння вихователем природи вихованців, їх індивідуальних рис і можливостей, встановлення взаємин співробітництва у навчально-виховному процесі. Такий підхід передбачає ставлення до кожного вихованця як до неповторної особистості, суб'єкта вільного розвитку, визнання його прав, виходячи із сукупності знань про людину. "Ми повинні у вищій школі формувати самодостатню особистість, давати можливість стати на один рівень з викладачами, захистити права студента, щоб у майбутньому він почувався людиною, яка має права, захищені суспільством, який би будував стосунки з іншими на основі шанування індивідуальних особливостей особистості. Тобто згуртувати націю ми можемо на основі двох принципів: принципу розвитку особистості й принципу поваги до прав і сутності кожної особистості в стосунках людей між собою і у ставленні суспільства й держави до людини" [6, с. 3].
Стратегічним напрямком роботи вищих педагогічних закладів на сучасному етапі визнано забезпечення "формування вчителя, який здатний розвивати особистість дитини, зорієнтованого на особистісний та професійний саморозвиток і готового працювати творчо в закладах освіти різного типу" [7, с. 8].
В умовах, коли перед українським суспільством постає завдання формування кращих рис громадянина молодої держави, обов'язок педагогічного університету - засобами виховного впливу підготувати педагога, який би кваліфіковано творчо вплинув на формуючий процес виховання молоді в середній школі. Задля виконання цих цілей були розроблені Методичні рекомендації про організацію управління виховним процесом у вищих закладах освіти (1999 р.), а з метою їх реалізації та раціонального функціонування встановлений орієнтовний перелік функцій проректора (заступника директора) вищого навчального закладу з питань гуманітарної освіти та виховання (1999 р.). Основними завданнями, які покликані вирішувати вищі заклади освіти є: "підготовка свідомої інтелігенції, оновлення і збагачення інтелектуального генофонду нації; вироблення чіткої громадянської позиції, прищеплення молодим людям віри у верховенство Закону, який є єдиною гарантією свободи; створення умов для розвитку загальної культури студентства, збагачення його естетичного досвіду; формування у молодих людей потреби у здоровому способі життя, зміцнення престижності здоров'я".
Вищенаведений аналіз нормативної бази свідчить, що на сьогодні проблема виховання молоді взагалі і майбутніх педагогічних кадрів шкіл, зокрема, має значне програмне забезпечення, але залишаються нерозробленими механізм реалізації та фінансова підтримка державної програми виховання. Це зумовлює необхідність осмислити вітчизняний досвід національної системи виховання та сучасні орієнтири зарубіжного виховання, розробити на регіональному і місцевому педагогічному рівнях та запропонувати механізми формування й упровадження в життя національної моделі системи виховання.
Керуючись загальнометодологічним принципом пізнання - історизмом - в оцінці педагогічних явищ, німецький педагог Ф. Хофман запропонував у дослідженні історії виховання дотримуватись певної періодизації: донаукового періоду та наступного - концептуального [8, с. 16]. Враховуючи
соціально-історичний і національний чинники, О.А. Дубасенюк простежила еволюцію національного виховання в Україні та виділила три етапи його розвитку [9, с. 18-20].
Перший етап - донауковий, коли дана проблема розвивалася у двох напрямах. З одного боку, йшло накопичення емпіричного досвіду виховання в освіті у формі народної мудрості поколінь, який пізніше набуває характеру порад, правил, рекомендацій. Сукупність глибинних знань про виховання було віднесено до однієї з провідних галузей педагогіки - етнопедагогіки, яка надала їм упорядкованого характеру. З другого боку, витоки теоретичної педагогічної думки щодо виховної діяльності знаходимо у надрах філософії, де закладаються основи соціально-філософського бачення функцій педагога як вихователя та філософське осмислення суті поняття - виховання.
Наступний етап - період становлення класичної педагогіки, теоретичних концепцій виховання та самобутніх оригінальних виховних систем (ХУІ-ХІХ ст.). Теоретичний аналіз у межах другого етапу розкриває можливості створення наукової систематики людинознавчого знання (філософії виховання, антропологічну, природничу, соціологічну течії та їх зв' язок із проблемою виховної діяльності педагога). Виникнення академій (Острозької, Києво-Могилянської та ін.) - перших вищих навчальних закладів на українських землях - поклало початок осмисленню виховних функцій в умовах становлення вищої школи. Звідси випливають два основоположні принципи педагогіки виховання - природо- і народовідповідність, що нерозривно пов' язані з формуванням людини і громадянина. Пізніше вони