УДК 13

Ляшенко О.В., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Ляшенко Ольга Василівна - здобувач наукового ступеня кандидата педагогічних наук кафедри соціальної роботи факультету політичних наук Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили. Коло наукових інтересів - проблеми духовності нації.

Духовність як історико-філософська

проблема

У статті аналізуються свідчення науковців щодо нового бачення сутності феномену духовності на новому рівні соціально-культурного та теоретичного синтезу. Автор, у свою чергу, робить спробу досягти соціально-філософського осмислення витоків духовності.

The proofs of scientists refering to a new concept of the essence of the spiritual phenomenon at a new level of social and cultural and theoretical synthesis are analysed in the article. The author, in his turn, tries to conceive social and philosophical spiritual sources. Останнє десятиріччя суспільного життя в Україні характеризується глобальними змінами. Найвизначніші з них - перехід до державної самостійності, становлення ринкової економіки, прийняття Конституції, демократизація суспільства тощо. Перебудовчі процеси, як правило, об' єктивно супроводжуються кризовими явищами, що спонукає працівників усіх галузей людської діяльності шукати оптимальні шляхи виходу із затяжної кризи.

Дуже актуальним сьогодні є зростання національної самосвідомості України, що сприяє відродженню інтересу до духовної спадщини народу. Рушійною силою в цьому процесі постає не простий абстрактний інтерес, а життєва вимога - усвідомити власну історію, зрозуміти менталітет нації крізь світло надбань минулого. Саме тому необхідно повсякчасно плекати національний дух, бадьорити національну волю, підсилювати прагнення увиразнити, усвідомити національну ідентичність, утверджувати і поширювати національні загальнолюдські базові цінності на весь етнічний простір українства, на весь український народ, оскільки ніколи не буде міцною та влада, яка не стоїть на моральних законах, на духовному фундаменті.

Проблема духовності, за свідченням науковців, все більше стає ключовою проблемою у вирішенні актуальних питань сучасності: екологічних, економічних, міжкультурних, соціально-політичних та ін. Попередні розуміння феномену духовності можуть бути лише певними орієнтирами у відпрацюванні нової стратегії життя людства, яка вступає в еру інтеграції різних сфер життя, міжкультурних відносин. Тож необхідне нове бачення сутності феномену духовності, яке давало б можливість виходу на новий рівень соціально-культурного та теоретичного синтезу, органічно поєднувало б у собі як попередні уявлення цього феномену, так і знання поза межами цих уявлень, виходило б на широкий соціально-культурний простір свого буття, тобто набувало б суто практичного змісту [2, c. 31]. Всього цього неможливо досягти без соціально-філософського осмислення витоків духовності, адже вона нерозривно пов'язана з історико-філософськими і соціальними умовами формування нації та зміною народного світовідчуття й світорозуміння.

Отож, наразі варто звернутися до історії філософії та згадати гуманістів-початківців Ф. Петрарки та Д. Бокаччо. Саме вони своїм девізом визнали пізнання перш за все того, що може бути досліджене емпіричним шляхом.

Зрозуміло, що з цієї пори всі зусилля людського роду цілком спрямувались на вивчення окремих явищ світу, на дослідження окремих проблем та на створення людського знання.

Як свідчить історія, наприкінці XVIII століття відбувся великий перелом в опануванні світу як світу одиничностей. Людина зробила спробу переорієнтуватися на цілісне освоєння світу (енциклопедисти та просвітники). Однак людське ставлення до світу продовжувало шукати той синтез в тому ж самому модусі - в модусі чуттєвої першооснови, тобто емпіричного синтезу, основою якого стала матерія, а матеріалізм - вченням [2, c. 100-101].

Як відомо, згідно з хрестоматійним визначенням, основним питанням філософії є співвідношення духу і матерії. Однак поняття, що стоїть за термінами "дух", "духовне", "духовність", не дістало теоретичної розробки на відміну від поняття "матерія". Найчастіше названі терміни вживаються в метафоричному, символічному значенні, в публіцистичному або художньому контексті. Коли ж до них вдаються у філософській літературі, то супроводжують поясненням, що мається на увазі мислення, свідомість. Але зводити корелят матеріального до свідомості й мислення неправомірно. Сфера реальності, що протиставляється матерії й виступає підставою для пояснення останньої, значно ширша. В сучасній гносеології "свідомість" і "мислення" набули цілком конкретного змісту і кореспондують вже не з "матеріальним", а з "безсвідомим", через що вживання їх як синонімів духовного є некоректним. Разом з тим, оскільки потреба в гранично широкому визначенні антиподу матерії зберігається, доречно повернутись до терміна "духовне", поновивши його в статусі філософської категорії й теоретичного поняття.

Та ось людина спробувала створити цілісну науково-раціоналістичну картину світу - це епоха Дж. Міля, О. Конта та Г. Спенсера - XIX століття. Але суто людському, живому духові, життю як цінності цією культурою майже не відводилось місця. Тому й зрозуміло, що поволі зникає інтерес до індивідуальності, а особистість майже знівельована в явищі колективізму як спорідненні синтезу одиничних природних явищ з явищами соціальними. Проте XIX століття часто зупинялось перед пошуком відповіді на питання: що є людина та її сутність, що є її духовність, свідомість та самосвідомість, на чому базується і чим спонукається активність людини тощо.

Неодностайністю думок в багатьох галузях духовної творчості позначене і XX століття. Так, у проблемне поле пошуку нових шляхів, парадигм, цілей та їх пізнання потрапляють знову наукові модуси людського буття, які в свій час вже похитнув І. Кант. Цю духовну традицію продовжує філософія Шопенгауера, Берсона, Ясперса (екзистенціалізм у цілому та його різновиди зокрема). Думка, що шляхом об'єктивного пізнання не можна вийти за