За твердженням І. Канта, "...фізіологічне дослідження людини має на увазі дослідження того, що робить із людини природа, а прагматичні - дослідження того, що вона як вільно діюча істота робить або може та повинна робити з себе сама " [3, с. 351].

Оскільки необхідність осмислення людиною своєї ролі в світі, ставлення до оточуючої дійсності і до самого себе обумовлюють зростання інтересу до проблеми духовності, то спробуємо стисло розглянути поняття та сутність "духовності" з точки зору філософії, адже найчастіше суть духовного намагаються збагнути у співставленні з тілесним, плотським, речовим як найрепрезентативнішими предикатами матеріального, але в дійсності дихтомія духовного продовжується й за межами речових відношень: "духовне - психічне", "духовне - бездуховне", "раціональне - ірраціональне", "розум - віра" і т.д. Філософія, з одного боку, протиставляє буттю дух, свідомість, мислення, психіку, з іншого - не цурається тверджень про одухотвореність буття, займається духовним життям людини, вимагає духовності [1, с. 10-11].

Духовність, що є переважною категорією міфологічно-релігійного цілісно синкретичного світорозуміння, етимологічно походить (при- найм-ні на рівні індоєвропейських мов) з такого поняття, як "дух". Дух, що є поняттям в основному релігійним, виражає явище, яке вже за своїм визначенням не має чіткої просторово- часової локалізації. Тобто дух (як і духовність) втілює в собі принцип холодності, синергії, взаємозв'язку, взаємодії, опосередкування одного іншим, відображаючи фундаментальний вимір буття - цілісність [4, с. 51].

Нерідко у філософській літературі як синонім "духовності" використовують поняття "дух". Із позиції діалектичного матеріалізму поняття "дух" тлумачиться, переважно, як зосередження всіх функцій свідомості, знаряддя активного впливу на світ. "Дух як сконцентрована свідомість є не що інше, як необхідне знаряддя людини - закономірного етапу розвитку матеріальної дійсності, з допомогою якого вона переробляє саму себе" [5, с. 85].

Саме тому кожного разу, коли мова заходить про душу, дух і духовність людини чи суспільства, частіше всього дослідники звертаються до релігійно-теологічних та просто церковних тлумачень цих категорій.

Азіат при цьому розпочинає від Авести та Заратустри (від зороастризму взагалі), індоперсіянин - від санскриту й Рігведи, європеєць чи житель Південної або Північної Америки - з Біблії та Ісуса Христа, мусульманин - від Магомета та Корана тощо.

Релігійно-теологічні діячі, наскільки б не були відмінними їхні церковно-конфесійні канони й ритуали, виходять здебільшого із того, що первинне начало ("зерно" за Г. Сковородою) духовності, тобто душа, закладається у людині єдинопозитивним Богом. Але оскільки людина творить далеко не тільки добро, а й зло, то з'являються ще й злі боги (Авеста); створіння, що вічно протистоять Богові (Сатанаїл, Мефістофель, чорти). Більше того, у творенні людиною зла звинувачуються її предки ("первородний гріх" у християнстві, буддистська концепція "спадковості духу"). Лише в значно пізніші часи деякі науковці стали звинувачувати у скоєнні зла саму конкретну людину, але й тут не знайшли їй виправдання - "прости їй, Господи, бо вона сама не знає, що творить". Цю формулу слід запам'ятати - для розуміння сутності душі й духу особи [2, с. 141].

Поняття "дух", "душа" виникли в людській свідомості ще в первісному суспільстві для позначення незрозумілих людині явищ природи. У сучасному розумінні дух - це психічні здібності, мислення, свідомість, почуття та воля людини, в широкому значенні - психіка; душа - внутріш-ній психічний світ людини з її настроями, переживаннями та почуттями. Сам їх вияв дуже складний, тому в народі і кажуть: "Чужа душа - темний ліс".

Світські дослідники-філософи, починаючи від матеріалістів давнього світу й закінчуючи марксистами, приписали процес формування людської душі лише або переважно суспільству: родині, школі, класу, навіть цілому суспільному устрою, стану або етапу розвитку людства - власне, суспільній формації.

Проте приходить час, і, врешті-решт, усі дослідники судять про душу і дух кожної людини за тим, кому і як, що вона творить - добро чи зло, чим керується у своїх діях тощо. Отож, душа людини - це певна система природно-генетичних і сформованих суспільством на цій основі внутрішніх, індивідуальних спонукань і мотивів спрямування процесу творення нею добра чи зла, а дух людини - це система всіх зовнішніх виявів, проявів та наслідків саме такого діяння й життя людини в суспільстві і перш за все всього того, що усвідомлюється її близьким і далеким людським оточенням. Тому в даному випадку можна ставити цілий ряд інших важливих питань про душу, дух і духовність особи, особистості, етносу, нації, народу, суспільства і цілого людства.

На думку вчених, щоб дати відповіді на поставлені у даному дослідженні питання, вкрай необхідно пізнати природу і критерії визначення людини-особи, людини-особистості, оскільки за їх зовнішніми, досить очевидними, відмінностями не завжди помітні їхні внутрішні, мотиваційно-базові чинники, причини та потенції.

Розпочати слід з того, що всі жести, вчинки і дії людини зумовлюються, визначаються, а отже, можуть характеризуватися кількома блоками факторів, а саме:

природно-генетичними (вихідними) умовами, потребами та потенціями людини;

її індивідуальними, матеріально-побутовими й соціальними умовами, потребами та можливостями;

загальносуспільними умовами, потребами та можливостями;