За свідченням науковців, духовність як граничне явище в контексті формально- логічного аналізу втілюється в принципі чотирьох альтернатив, що передбачає наявність невизначено-парадоксального світогляду, тотальний оптимізм, позитивне ставлення до життя в усіх його проявах. Тобто духовність в плані поведінки та ціннісних орієнтацій охоплює всі можливі варіанти ставлення людини до світу, що знаходить відображення у чотирьох фундаментальних типах систем як наріжних принципів поведінки: пристосування себе до середовища, пристосування середовища до себе, і те, і друге, ні те, ні інше.

З огляду на викладені матеріали духовність як цілісність, як відображення всезагального зв'язку предметів та явищ можна інтерпретувати не тільки як суто суб' єктивну категорію, але й як те, що притаманне абсолютно всім об' єктивним реаліям життя. Парадоксально невизначена сутність феномену духовності споріднює всі явища нашого світу, котрі сповнюються духовним змістом. Цілісність як духовність - вершина й одночасно основа людини та світу, символ їх довершеності - має безліч когнітивно-світоглядних проекцій [4, с. 52-53].

Загалом, саме поняття духовності є вкрай багатим та насиченим. Лапідарно її можна окреслити як прояв вищих прагнень та поривань людини до здійснення ідеальних потреб у знанні й служінні людям. Тому конкретизувати розуміння духовності щодо певної історичної епохи можна найповнішим чином, лише аналізуючи ті тропологічні зразки, котрі панували поміж представниками певної історичної суспільності.

У теоретичному плані поняття "духовність" теж не зайняло ще відповідного місця й продовжує залишатися досить невизначеним. Про це свідчить, наприклад, гостре заперечення філософського статусу та гуманістичного змісту поняття "духовність", яке міститься у статті Н.С. Юліної. Вона вказує на те, що на прямо поставлене запитання "Що Ви розумієте під духовністю?" звичайно йдуть услід багатомовні, суперечливі, побудовані на інтуїціях, роз'яснення. І далі вона наполягає на тому, що "при усій семантичній невизначеності в понятті " духовність" вбачаються споживацько-недемократичні відтінки". З цього вона робить висновок, що поняття "духовність" "слід залишити релігії, де воно природне, має досить визначений смисл, позначає особливий стан віруючої людини, почуття сакрального, єдність з трансцендентним та кінцевим" [6, с. 42-43].

З погляду науковців, ігнорувати подібні сумніви та випадки неможливо, адже автор посилається на матеріал "круглого столу", що був організований журналом "Вопросы философии" на тему "Духовність, художня творчість, моральність" (1996, № 2), де виступали провідні російські філософи саме з приводу проблеми духовності.

Таким чином, наведені висловлювання Н.С. Юліної ще раз переконали нас у необхідності глибокої філософської рефлексії над поняттям "духовність", з'ясування, визначення його саме філософського й водночас буттєвого статусу. Тому одним із першочергових завдань є вироблення системи категорій і понять, що розкривають сутність методології дослідження таких тонких структур, як дух, духовність. За допомогою цієї системи можна було б наблизитися до їх розкриття на рівні сутності та існування, а також з' ясувати буттєвість основ, підстав виникнення та розвитку духовності, бездуховності, ганебної духовності; критеріїв їх розмежування; осмислення процесу духовного оновлення та відродження людини, соціуму, цивілізації, його шляхів та механізмів; розглядання духовності у широкому культурному та культурно-історичному контексті та багато інших [2, с. 49].

Сказане вище дозволяє зробити висновок про те, що духовність з позиції матеріалістичної діалектики, з точки зору філософії, являє собою у всій багатоманітності проявів, насамперед, внутрішньо властивий суб'єкту феномен, що виражається в його ставленні до оточуючої дійсності, до самого себе. При цьому духовність, інтегруючи в собі елементи структури особистості, виступає необхідною умовою її саморозвитку, самоудосконалення.

Духовно багата людина, за Екхартом, схожа на "посудину, яка збільшується в міру того, як наповнюється й ніколи не буває повною". Тут відкривається і певна парадоксальність духу, духовності. Духовне багатство може існувати лише у тому разі, коли воно обертається духовним убозтвом. "Блаженні убогі духом, бо їм ecu Царство Небесне", - твердиться у Євангелії від Матфея. Е. Фромм, спираючись на Екхарта, пояснює, що "духовна убогість" означає відсутність жадібності у будь-яких її формах - жадоби до речей, знань, відданості власному "Я". Вона також означає відсутність самовпевненості, самозадоволення, самозаспокоєння, зупинку у саморозвитку. Тобто якщо мова йде про духовне багатство, то його не можна описати шляхом перерахування того, що людина має чи споживає, а лише через те, що вона віддає світу, до чого вона тяжіє, що вона народжує, від чого радіє [2, с. 54].

"Вірю в силу духа!" - рідко лунають сьогодні ці Франкові слова. Духовне відсторонюють на узбіччя державотворення. Мовляв, економічно зміцніємо, тоді й національний дух підсилимо. Саме так несконсолідована українська нація духовно знесилюється, морально занепадає. А це є найбільшою загрозою для Української держави, адже немає духовності.

Чому для Івана Франка необхідною передумовою настання "дня воскресного" для українського народу було духовне зміцнення, духовне возвеличення нації через внутрішнє звільнення людини, через самопізнання людини? Ще Сократ прагнув знайти в людині опору моральності, права і держави. Сковорода свідомо тікав від світу, який намагався впіймати його, - влада світу для нього була найбільшою загрозою, бо впокорювала, знесилювала дух, прив'язувала до якогось конкретного виду діяльності. Філософ-мандрівник сповідував ідею "сродної праці". Людина, тільки людина, а не суспільство повин-на брати на себе відповідальність за майбутнє. Обравши улюблену справу для самореалізації індивідуальних здібностей, людина здійснює своє покликання і