УДК 37.034

Кузнецова О.А., Миколаївський державний університет ім. В. О. Сухомлинського

Самовідношення, самосприйняття, самопізнання як передумови морального самовизначення

У статті розглядаються сутності понять: ставлення до себе самого, самосприйняття, самопізнання й експериментальна перевірка рівней їх розвитку у майбутніх учителів.

The article deals with such notions as the self-perception, self-knowledge and the experimental control of their development in future teachers' activity. Метою даної статті є визначення сутності понять: самовідношення, самосприйняття, самопізнання й експериментальна перевірка рівнів їх розвитку у майбутніх учителів.

Жоден із проявів людини як соціального суб'єкта, жоден з його ставлень до оточуючого світу не обходиться без включення у ці процеси її ставлення до самої себе. Саме ставлення до себе впливає на психічне здоров' я, визначає успішність взаємодії з іншими людьми. Е.Фромм [5] пише, що любов до себе виступає основою конструктивних стосунків з оточуючими та виявляється у всіх, хто здатний любити інших. Крім того, без аналізу ставлення до себе та процесу самооцінювання неможливий розвиток особистості.

І.І.Чеснокова [6] визначає самосвідомість як свідомість, спрямовану на самого себе, та виділяє компоненти самосвідомості: 1) самопізнання (пізнавальний компонент), 2) самовідношення (емоційно- ціннісний компонент), 3) саморегуляція (дієво-вольовий компонент). Самооцінка виступає як результат самопізнання й емоційно-ціннісного ставлення до себе. Самоповага виступає як підсумковий вимір особи, прийняття чи неприйняття себе індивідом, позитивне або негативне ставлення до себе, що є усталеною рисою особистості.

У зарубіжній літературі диференціація "знання про себе - ставлення до себе" найбільш чітко зазначена Р.Бернсом [2]. Визначаючи "Я"- концепцію як сукупність усіх уявлень про себе, пов' язану з їх оцінкою, Бернс виділяє дві її складові:

описова складова, чи образ "Я',

самовідношення до окремих своїх якостей - самооцінка та прийняття себе.

Тобто слідом за Р.Бернсом можна сказати, що самовідношення існує в силу того, що знання про себе не може сприйматися людиною байдуже і пробуджує у ній оцінки і емоції.

Р. Бернс виділяє три значущих для розуміння природи самовідношення моменти:

головну роль в розвитку ставлення до самого себе має ступінь відповідності образів реального і ідеального "Я", саме ця відповідність служить показником рівня розвитку ставлення особистості до самого себе;

основним механізмом формування ставлення до самого себе є інтеріоризація ставлень значущих інших. В процесі соціальної взаємодії індивід "застосовує" до себе ставлення оточуючих, засвоює його, й унаслідок цього процесу у нього формується ставлення до самого себе;

індивід формує ставлення до себе крізь призму своєї ідентичності.

У загальному вигляді Р. Бернс визначає самовідношення як інтегральну самооцінку, що складає настанови щодо себе, має стійкий характер і характеризується різною інтенсивністю в залежності від контексту і когнітивного змісту образу "Я".

При аналізі точок зору різних авторів (2, 3, 4, 6) на природу самовідношення стає невидним, що в літературі є значна кількість термінів, в яких відображається зміст даного поняття чи окремі його аспекти і інтегральна самооцінка, самоповага, самоприйняття, любов до себе, симпатія до себе та ін.

Основною характеристикою самовідношення є переживання успіху чи невдачі. На відміну від цього самоприйняття розуміється як стиль ставлення до себе чи загальна життєва настанова, що виникає на основі зіставлення образу "Я" суб'єкта по відношенню, до ідеального образу "Я". Однак первинним є саме почуття чи переживання. Так, зокрема К.Роджерс вважає, що самоприйняття - це прийняття себе в цілому, незалежно від особистісних якостей, а самооцінка - це ставлення до себе як носія певних властивостей.

Співвідношення може бути позитивним (самоприйняття) та негативним (неприйняття самого себе).

Самоприйняття - це позитивне ставлення до себе, безумовне прийняття себе таким, яким є при збереженій критичності. Сомоприйняття не є самовдоволеність, самомилування чи самодостатність. Прийняття себе таким, яким є, - це основа для саморозвитку, самоактуалізації, самовдосконалення. І.С. Кон [3] визначає самоприйняття як прийняття себе як унікальну індивідуальність, яка характеризується не тільки чеснотами, а й слабостями та недоліками. Він зазначає, що всі люди відчувають потребу у позитивному образі "Я": негативне ставлення до себе, неприйняття власного "Я" завжди переживається хворобливо.

Друга форма прояву ставлення до себе - самонеприйняття - характеризується базисним негативним ставленням до себе, критикою своїх думок, дій, відчуттям дискомфорту, невпевненості, неприязні своїх якостей І властивостей.

Поряд із аналізом причин негативного самовідношення, в психологічній літературі описані конкретні поведінкові і вербальні індикатори неприйняття себе, що має, на наш погляд, значну практичну цінність. Узагальнюючи експериментальні дані, Р.Бернс виділив прояви негативного ставлення до себе:

частотні самокритичні висловлювання ("Я ніколи не зможу зробити"),

негативні очікування в ситуації суперництва ("У мене немає жодних шансів", "Він краще мене")

критичне ставлення до успіхів інших ("Йому просто пощастило")

небажання визнати свою помилку чи вину ("Я не винен"),

схильність підкреслювати недоліки у інших, звертати увагу на чужі помилки.

Адекватне чи неадекватне ставлення до себе приводить або до гармонійності духу, забезпечуючи розумну впевненість у собі, або до постійного конфлікту, що інколи доводить людину до невротичного стану. Максимально адекватне ставлення до себе - вищий рівень самооцінки.

Структуру узагальненого самовідношення можна представити такими вимірами як "аутосимпатія", "самоповага", "самоінтерес" і "очікуване позитивне ставлення іншого", що додають йому як внутрішньо диференційований характер, так і якісну своєрідність, що визначається найбільш значущим виміром макроструктури. Висока самоповага не означає зарозумілості, така людина не вважає себе кращою за інших, а просто вірить