у себе і в те, що може подолати власні недоліки. Низька самоповага, навпаки, передбачає почуття неповноцінності, ущербності, негідності, що створює негативний вплив на психічне самопочуття та соціальну поведінку суб'єкта. Люди зі зниженою самоповагою особливе вразливі та чутливі до всього, що торкається їх самооцінки. Вони хворобливо реагують на критику, сміх, осуд, гостріше переживають невдачі в роботі та виявлені у собі недоліки. Багатьом із них властива соромливість, прагнення до самоти та страждання від неї. Такі люди відчувають себе невпевнено. Занижена самоповага та комунікативні труднощі знижують і соціальну активність суб'єкта, такі особи беруть значно меншу участь у громадському житті, при виборі професії, вони уникають спеціальностей, пов'язаних з необхідністю керувати іншими, а також таких, що передбачають дух змагання. Навіть поставивши перед собою певну мету, вони не особливо сподіваються на успіх, вважаючи, що у них немає для цього необхідних даних. Самопізнання - так само, як і самосприйняття та ставлення до самого себе ми розглядаємо як передумови морального самовизначення.
Ці процеси набагато складніше, та триваліші, ніж звичайні акти інтроспекції; у них входять дані самоспостережень, але лише як первинний матеріал, накопичуваний і такий, що підлягає обробці;
відомості про себе людина отримує не тільки (часто і не стільки) від самоспостережень, але і від зовнішніх джерел - об'єктивних результатів власних дій, ставлення інших людей тощо.
Самопізнання - пізнання себе - одна із найскладніших і суб'єктивно найважливіших задач, її складність викликана багатьма причинами:
1) людина повинна розвивати свої пізнавальні здібності, накопичити відповідні засоби, а потім вже застосувати до самопізнання; 2) повинен накопичитися матеріал для самопізнання - людина повинна чимось (кимось стати, притому вона безперервно розвивається, та самопізнання постійно відстає від свого об'єкту;
3) будь-яке отримання знання про себе вже фактом свого отримання міняє суб'єкта: дізнавшись про себе дечого, він стає іншим, тому задача самопізнання настільки суб'єктивно значуща - адже будь-яке просування у ній - крок до саморозвитку, самовдосконалення.
У підлітковому та юнацькому віці починається усвідомлення "духовного Я" - своїх психічних здібностей, характеру, моральних якостей. Цей процес сильно стимулюється активним засвоєнням шару культурного досвіду, що виражає узагальнену роботу поколінь у рішенні духовних і моральних проблем. Цей процес починається з питань: "який я", "що у мені не так", "яким я повинен бути". Саме у цьому віці починає формуватися "ідеальне я" - усвідомлений власний ідеал, зіставлення з яким часто викликає невдоволеність і прагнення змінити себе. З цього починається самовдосконалення.
Із самопізнанням тісно пов' язане самосприйняття. Наші спостереження показують, що формування позитивного самосприйняття може органічно вписуватися в процес професійного самовизначення на початковому етапі навчання. У цей період відбуваються значні зміни ідеальних уявлень про професію, про її цільові і смислові складові.
Професійно-педагогічна самосвідомість належить до інтегральних характеристик особистості учителя, у тому числі студента- педагога. До основних принципів її розвитку можна віднести такі:
1. Усвідомлення учителем норм, правил, моделі своєї професії (вимог до педагогічної діяльності та спілкування, до особистості) як еталонів для усвідомлення своїх якостей. Тут закладаються основи професійного світогляду. Якщо учитель не обізнаний у тому, яким він повинен бути, як йому бажано будувати свої стосунки з оточуючими, то йому важко оцінити і себе. На основі загальної освіченості формується професійне кредо учителя, його особиста концепція педагогічної праці, з якої він виходить у подальшій професійній поведінці.
Усвідомлення цих якостей у інших людей, порівняння себе з деяким професіоналом середньої кваліфікації, як абстрактним, так і в образі свого колеги по професії.
Урахування оцінки себе як професіонала з боку інших людей - учнів, колег, керівництва, батьків, очікувань з боку інших.
Самооцінювання учителем своїх окремих сторін:
а) розуміння і усвідомлення самого себе, своєї педагогічної діяльності, спілкування й особистості;
б) емоційне ставлення і оцінювання учителем особливостей самого себе. Поступово у вчителя на основі уявлень про себе, на основі думки учнів і колег формується стійка Я-концепція, що додає йому відчуття професійної упевненості або невпевненості. Отже, ставлення особистості до самої себе є формою відображення самого себе як особливого об' єкту пізнання та формується на основі активності суб'єкта щодо зовнішнього світу. Ставлення до самого себе відтворює рівень розвитку особистості в контексті її самореалізації та самовизначення.
Самовідношення та самопізнання неминуче пов'язані із самоаналізом, який служить засобом самоконтролю та розумної організації власної поведінки, встановлення правильних взаємин з іншими людьми.
Діяльність самоаналізу необхідна для усвідомленого "самобудування" власного життя, прийняття суб'єктивного самоперетворення, процесів саморозвитку та самовизначення. Самоаналіз відіграє значну роль в усвідомленому становленні процесів самовизначення та саморозвитку, чому служить таке: самоаналіз зовнішніх проявів себе в соціумі (аналіз власних вчинків та їх наслідків, самоаналіз в процесі спілкування з іншими людьми, ролей, що граються, і проблемних життєвих ситуацій), самоаналіз внутрішнього світу своєї особистості ( самовідношення, власні думки, почуття, мотиви, внутрішньо особистісні конфлікти); по-друге, в залежності від рівня і ступеня усвідомленості: а) випадковий самоаналіз на спонтанному рівні від нагоди до нагоди, б) зовнішній самоаналіз - на зовнішньому рівні (яким я здаюся другим), в) аналіз при високому рівні усвідомлюваності - цілісний самоаналіз при взаємозв' язку аналізу себе на зовнішньо соціальному рівні та внутрішньо особистісному рівні; за функціональною спрямованістю можна виділити: а) самоаналіз спрямований на самопізнання; б) самоаналіз спрямований на ставлення
