У питаннях фінансування освіти головною тенденцією є передача повноважень у прийнятті рішень на регіональний та місцевий рівень - до кожного органу та кожної організації, що відповідає за освітню діяльність. Центральні органи влади надалі мають вирішальне право щодо визначення витрат на навчальні заклади. Вони також несуть загальну фінансову відповідальність. На загал у фінансуванні навчальних закладів беруть участь місцеві органи адміністрації. Вони виконують завдання, пов'язані з інвестиціями та інфраструктурою.

Найбільш далекосяжні процеси децентралізації фінансування освіти мають місце в Іспанії, Голландії, Фінляндії та Швеції. В Іспанії освітні установи отримали величезну економічну незалежність, у Фінляндії та Швеції значно розширено права у прийнятті рішень місцевих органів, а в Голландії місцевій владі надаються додаткові засоби для фінансування будівництва та ремонту шкіл, а також придбання навчально-дидактичних матеріалів.

Вищенаведені напрями і приклади діяльності, спрямованої на децентралізацію управління освітою, стосувалися прийняття рішень органами адміністрації різних рівнів. Ці рішення можна назвати загальними, на відміну від конкретних рішень, які приймають у конкретних навчальних закладах. Конкретні рішення є виразом прагнення до зміцнення позиції навчальних закладів та збільшення їх незалежності.

Автономія навчальних закладів у прийнятті рішень можлива завдяки існуванню відповідних законів. У Данії це Закон про folkeskole (1989 р.), в Італії - Закон про систему управління школами (1993 р.), а в Австрії - доповнення до Закону про організацію освіти (1993 р.). Можна також навести приклад тексту Декрету в Португалії (1991 р.), Закону про реформу системи освіти в Англії та Валії (1998 р.), а також Розпорядження у справах освіти в

Ірландії (1989 р.). Спільною рисою цих законів є підвищення ролі школи, визнання суб'єктами навчально-виховної діяльності учителів, педагогічних рад та директорів.

Усуспільнення процесу прийняття рішень

Другим напрямом окреслених перетворень в управлінні освітою є усуспільнення процесу прийняття рішень. Воно має тісний зв'язок із першим напрямом - децентралізацією. У певному розумінні усуспільнення є результатом децентралізації, а також демократизації управління. Децентралізація сприяє демократизації, тобто широкій участі місцевих громад у прийнятті рішень щодо майбутнього місцевих освітніх інституцій. Сума цих місцевих впливів дозволяє надати процесам прийняття рішень громадського характеру не лише на рівні школи та ґміни, але також на центральному рівні.

Забезпечення широкої участі сторін, які залучені до управління освітою, вимагає створення відповідної організаційної бази. У країнах Європейського Союзу це різноманітні консультаційні ради та дорадчі комітети, які об'єднують педагогів, батьків, представників роботодавців і місцевої влади [4].

Національні консультаційні ради функціонують майже в усіх країнах Європейського Союзу. Виняток становлять скандинавські держави, а також Англія, Валія та Північна Ірландія (у Німеччині ради існують на рівні земель). Переважна більшість рад була створена уже у 1980-х рр.

Структури національних консультаційних рад подібні між собою. Вони складаються з представників різних груп, що безпосередньо чи опосередковано пов' язані з управлінням освітою і результатами цього процесу:

міністр освіти або уповноважений ним представник;

представники інших міністерств (це не є обов' язковим);

члени педагогічних товариств;

батьки;

учні;

представники економічного сектора.

Додатково у засіданнях рад беруть участь

представники культурних товариств, національних меншин, а також церкви. Характерно те, що повноправними членами рад є учні, а також не передбачено участі експертів з вищих навчальних закладів (крім Греції та Португалії).

Головні завдання національних консультаційних рад, згідно з їх назвою, стосуються проблем, які є предметом зацікавлення центральної (національної) влади, а отже, передусім цілей системи освіти, її структури і принципів функціонування. Таким чином, це дорадчі органи центрального рівня. Крім виконання дорадчих функцій, вони також можуть пропонувати конкретні пропозиції щодо навчальних програм, структури та організації освіти.

Як правило, ради займаються усіма елементами системи освіти, хоча в Іспанії, Франції, Італії та Австрії їхня увага зосереджена на початковій та середній школі.

У роботі рад бере участь від 36 (у німецьких землях) до 97 (у Греції) членів, за винятком Франції та Італії, де кількість представників різних груп у радах однакова. У цих двох країнах у радах переважають учителі та інші працівники шкіл - адміністративний і технічний персонал.

Позиція національних консультаційних рад залежить від рівня централізації управління - вона прямо пропорційна до нього. Високому рівню централізації відповідає сильна позиція влади. У децентралізованих системах консультації центру з різними соціальними групами відбуваються рідше і обмежуються окремими проблемами, що вимагають одностайних, на рівні держави, рішень.

Одним з різновидів дорадчих комітетів є комісії у справах надання консультацій роботодавцям. До їх складу входять представники економічного світу, а також управління освітою та педагогів. Прикладами таких колективів є:

Рада у справах професійної освіти (Німеччина);

Головна рада у справах професійної освіти (Іспанія);

Дорадчі професійні комітети (Франція);

Консультаційні комітети у справах освіти дорослих та професійної освіти (Голландія);

Федеральна консультаційна рада у справах професійної освіти (Австрія);

Ради у справах професійної освіти та підприємництва (Англія і Валія).

В усіх назвах простежується словосполучення професійна освіта, оскільки головна функція рад і комітетів - надання центральним органам результатів та прогнозів, що стосуються підготовки учнів до роботи за фахом. У деяких країнах ці функції досить розбудовані і включають:

підготовку правових актів, пов'язаних