У безликому просторі живеться незатишно, проте Я почуває себе в такій аморфності відносно безпечно. Такий методологічний підхід автоматично знімає проблему вибору волі й у такій же мірі усуває мою відповідальність перед первісною Я-реальністю, соціумом, а в остаточному підсумку - і перед природою.

Одним з ефективних засобів і вкрай необхідною, на наш погляд, умовою подолання індиферентності, пасивності і нігілізму до власного Я-простору є філософія САМОТНОСТІ. Самотність - це як рефлексія. Це той стан, коли Я відверте, щире стосовно своєї первісної Я-реальності.

Необхідність стану самотності можна пояснити тим, що в соціумі, у череві її повсякденної суєти, Я виконує безліч рольових функцій, закріплених у традиціях і звичаях. Останні, що зжили себе по змісту, живучою формою тиснуть на Я, як демонічна сила. Багато хто адаптується до її сили і не помічає, як здає одну позицію за іншою свій Простір у безбережжя соціального простору.

Тому людині вкрай необхідно, особливо в кризових ситуаціях, звертатися до САМОТНОСТІ. Саме такий стан в конкретному просторі-часі дозволяє спокійно обробляти інформацію інших не-Я, провести самоаналіз і уточнити свої соціально-просторові координати для корекції мого Я в системі інших не-Я. Філософія самотності - це максимальне напруження творчого потенціалу, спрямованого на творення мого унікального Я-простору. Воно здатне амальгамувати у своїх структурах, у знятому вигляді, незліченну безліч елементів з інших не-Я. Тому архітектонічна методика творення мого унікального Я-простору ніколи не буде повторена в нескінченному світовому просторі.

Так чи можемо ми казати, що чийсь Я- простір нижче чи вище в якійсь абстрактній, спрощеній ієрархії, що класифікує людей по расах, націях, релігійних поглядах і т.д. А якщо так, то моя і тільки моя відповідальність завжди актуальна перед моїм первісним, реальним Я- простором. На мені і тільки на мені лежить тягар відповідальності за те, що моя слабка чи воля сильних світу цього перетворили мій простір в елементарний придаток іншого Я- простору.

Драматизм такої ситуації не тільки в тому, що якийсь одиничний Я-простір не відбувся (помітимо, що природа на нього розрахувала), трагедія, саме трагедія, криється в іншому. Цю інертну, аморфну масу використовують у своїх корисливих, меркантильних інтересах інші вольові, одержимі Я. Вони створюють соціальні квазіпростори, що поступово чи катастрофічно знижують основи свого ж власного розвитку і розвитку цивілізації в цілому.

Для того, щоб подібні ситуації не виникали в соціумі (на жаль, це типове явище в нашій країні), необхідно насамперед ліквідувати умови, що породжують такі анти-Я-просторові колізії. Причина останніх полягає в низькому рівні культури людей. Ця обставина не сприяє тому, щоб у кожного індивідуума виникла природна, необхідна потреба у творчому творенні свого природно-унікального Я- простору. Ці ж умови не створюють для більшості людей основу осмислення спрямованої лінії в розвитку особистості. Сенс життя особистості повинен бути підлеглий, на наш погляд, категоричному імперативу: "Роби так, щоб Я-простір, який ти розбудовуєш, був адекватний твоїй первісній Я-реальності, тобто ти повинен бути тим, ким ти є іманентно в собі, для себе, і тільки таким ти будеш цінним для інших". Такий підхід до своєї власної долі не дозволить тобі бути поглинутим іншими не-Я- просторами.

Таким чином, якщо ми включимо в креативну педагогіку нами викладену концепцію "Я-простору" як один з елементів, що складають її систему, то вона одержить ще один імпульс у своєму розвитку. А це значить, що підготовка фахівців вищої кваліфікації набуде творчого індивідуально-неповторного характеру. Адже в такій педагогічній дії зустрінуться два взаємодіючих на паритетних засадах унікальні Я-простори. У цьому процесі віддзеркаляться не тільки інтелектуальні можливості двох учасників, але і їх емоційно- естетичний, доброзичливий настрій, прагнення до спільного пошуку і збагнення істини.

Адже людина завжди ревно і гордовито відноситься до своїх діянь, які вкладено в його творчий потенціал. Саме це його відмежовує від інших індивідуумів. І навпаки, він завжди

недієздатною. Учня треба так виховати, щоб він потребував знань, його треба так навчити, щоб він умів вчитися протягом життя" [1, с. 9].

Отже, креативна педагогіка вищої школи може і повинна створити, своїми методами і засобами своєрідні лабораторії самостійного мислення, оптимальні умови для збагнення незбагненного. І в цій титанічній діяльності (по творенню Я-просторів і простору соціуму) насолоджуватися життям. Тому що щаслива та людина, яка створює постійно свій Я-простір, засмучується, якщо в його здатностях не має потреби в суспільстві, або вони просто ігноруються, останнє згубно позначається на його психіці і в остаточному підсумку на психосоматичному стані здоров'я. Хвора людина завжди соціально пасивна, дратівлива і автоматично вибуває з процесу творення як соціумного простору, так, природно, простору власного повноцінного існування.

"Сучасний, а тим більше майбутній, динамізм зміни знань, інформації, технологій означає, що навчити в школі чи навчить у найліпшому університеті людину на все життя неможливо. Рано чи пізно вона втратить конкурентоспроможність, стане функціонально

що відповідає Я-реальності.