вивчається, і порівняння їх з елементами культури, носіями яких є студенти- іноземці. Тільки після того, як будуть виокремлені елементи, в яких можуть проявлятися відмінності носія однієї культури від носія іншої культури, якраз і можливий "другий мотиваційний сплеск". В основі цього "другого мотиваційного сплеску" лежать психологічні механізми інтересу до всього того, що відрізняє носіїв різних етносів.
Необхідно підкреслити, що у зв'язку з процесами глобалізації, які відбуваються в сучасному світі та які все більше стають необоротними, у зв'язку з постійним розширенням міжкультурних контактів культурні відмінності між представниками країн, що знаходяться приблизно на одному щаблі соціально-економічного розвитку, відносно невеликі. "Ті ж нові специфічні явища культури, що з'являються в тій або іншій етнічній одиниці, дуже швидко стають надбанням інших народів" [4, с. 8]. До цього хіба можна додати, що найбільш помітні вони між носіями різних континентів: Європи - Азії, країн Ближнього Сходу - Африки.
Вибір викладачами будь-якої мови як іноземної тих або інших культурологічних елементів для порівняльного аналізу через мову, що вивчається, а також їх осмислення та сприйняття обов'язково повинні ґрунтуватися на специфіці базового культурного знання студента-іноземця, тобто на його соціалізації.
Під соціалізацією ми, слідом за Є.В. Соколовим, розуміємо "засвоєння обов'язкового мінімуму культури суспільства" [5, с. 68]. У процесі соціалізації людина адаптується до умов соціуму, культури, норм, що формуються впродовж життєдіяльності суспільства, і своєю активністю перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки тощо. Чи не найважливіша роль у процесі соціалізації індивідів належить мові. Це зумовлено тим, що в мові сконцентровано соціальний досвід попередніх поколінь й усього людства. Оволодіваючи мовою, людина привласнює цей досвід, робить його складовою своєї особистості. Усе це відображається в процесах спілкування, яке в кожній культурі має свої особистості. Процес оволодіння людиною культурою суспільства відбувається не спонтанно, а контролюється цим суспільством. Культурні знання засвоюються особистістю в тому обсязі й настільки глибоко, наскільки це необхідно для рольової діяльності, яка формує її рольовий репертуар (студента, керівника, гостя тощо). Одна з ролей особистості - національна, яка формується на перших етапах соціалізації завдяки родинному вихованню та вихованню оточенням, - є спільною для всіх носіїв будь-якої мови. Культурні знання, засвоєні в межах цієї ролі, є ядром феномену, що називають національною специфікою мислення та спілкування.
Як вважають деякі етнолінгвісти, людина сприймає світ крізь категорії рідної мови, яка пронизана неповторним народним духом. Звідси витоки теорії лінгвістичної відносності, сутність якої полягає у визнанні повної залежності мислення та поведінки людини від структури мови, якою людина послуговується від моменту свого народження. Ми слідом за переважною більшістю дослідників вважаємо, що когнітивна діяльність людини лише певною мірою визначається мовою, оскільки в пізнавальних процесах істотну роль відіграє наука, практична та перцептивна діяльність людини, які формують поняттєву картину світу. Вона не завжди відповідає мовній картині світу.
Спілкування людей - це знакова діяльність, в якій роль предметів виконують їх знакові заступники. Вони за своєю сукупністю є носіями як експліцитних, так й імпліцитних властивостей предметів. Імпліцитні властивості предметів стають зрозумілими людині лише за допомогою мовних знаків. Наприклад, для українців коровай - це не лише хліб, а й символ родини, достатку й дому. Саме тому, наприклад, в Україні прийнято молоде подружжя зустрічати короваєм.
У процесі комунікації важливе значення має не тільки універсальне, а й ідіоетнічне спілкування. Як зазначає сучасний американський дослідник Д. Хамс, люди, які належать до різних культур, володіють особливими комунікативними системами, а не одними й тими самими природними комунікативними можливостями лише з різними звичаями. Культурні цінності й вірування створюють мовну реальність.
Існує національна культурна специфіка вербальної та невербальної поведінки представників різних культурно-мовних спільнот, яка виявляється насамперед в особливій системній комбінаториці елементів досвіду, які можуть повторюватися в багатьох культурах. Те, що в одній монокультурній спільноті може виражатися засобами мови, в іншій - засобами паралінгвістики чи ритуалу. Наприклад, в європейській культурі спілкування друзів може відбуватися без слів (привітання кивком голови, жестове запрошення йти поряд, відмова за допомогою жесту тощо), в японській та китайській культурах таке спілкування абсолютно неприпустиме.
Китайському глядачеві, наприклад, досить побачити пофарбоване матово-біле обличчя персонажу, щоб зрозуміти, що це негативний персонаж. У позитивного героя обличчя розмальоване чорною або червоною фарбою. В' єтнамському глядачеві традиційного національного театру "Тео" добре зрозуміла пластика рук акторів - рухів, які безперервно й плавно змінюють один одного, їх називають "квітами рук". Отже, спілкування носіїв різних ідіоетнічних мов - це не лише знання засобів мовного коду, володіння елементами й категоріями чужої мови. Людина, яка хоче вільно та невимушено спілкуватись з носіями іншої мови, повинна оволодіти також їх культурою, що знайшла своє втілення в цій мові.
Ю.Є. Прохоров у своїй монографії наводить приклад соціалізації особистості залежно від особливостей етнокультури: "Біблія як безумовне знання представника кожної культури буде сприйматися в різних культурах по-різному: там, де соціалізація включає як обов'язковий елемент християнське виховання, буде один тип сприйняття та виховання; там, де соціалізація буде проходити інакше - знання цього елемента світової культури буде, безумовно, присутнім, однак і саме знання, і сприйняття цього знання будуть іншими". І далі "Шекспір для англійців, росіян і в'єтнамців - різні за суттю явища,