Вже в сфері натуральних потреб людей спостерігається надзвичайна різноманітність. Кожна людина любить своїх рідних, місце, де вона народилась. Адже у кожного є свої рідні люди й свої рідні місця, різнобічні суспільні потреби й пов'язані з ними інтереси. Таким чином, потреби, інтереси й цілі є єдністю загального та особистого початків. Загальне виникає з біологічної єдності людського роду та із загальних умов суспільного життя, а особистий початок - з великої різноманітності природних і конкретних умов того суспільного оточення, з яким безпосередньо стикається особистість.

Але ця діалектика загального й особливого має ще й іншу форму прояву, в якій особисте набуває відносну самостійність, відносну незалежність від загального. Насправді суспільство, як би воно не намагалось задовольнити потреби кожного із своїх членів, як би не турбувалось про благополуччя людей, не може взяти на себе задоволення всіх індивідуальних потреб й інтересів особистості. Воно може лише створювати найкращі загальні умови для їх задоволення. Завжди залишається ціле коло питань, які людина повинна вирішити сама. Так.

наше суспільство і держава не можуть вирішувати за людину, чи вчитися їй після закінчення середньої школи дальше, чи йти на роботу. Але наше суспільство та держава повинні створювати умови для праці й навчання, повинні думати про те, щоб у випадку закриття тих чи інших підприємств з економічних міркувань були створені інші підприємства для забезпечення зайнятості місцевого населення.

Таким чином, наша держава повинна додатково взяти на себе турботу про особисті інтереси людей. Однак ні одне суспільство не може вирішувати всі особисті життєві питання своїх членів.

Ми розуміємо під особистими цінностями всі цінності людини - це або цінності його життя, або цінності культури, взяті в повному розумінні як цінності матеріально-технічного, соціально- політичного і духовного життя. Друга група цінностей - це цінності суспільні, бо вони створені суспільством і мають загальне для всіх значення. Перша група також має суспільний характер, не дивлячись на те, що життя, як і біологічні потреби, людині дається природою, а не суспільством. Адже умови для життя й задоволення її життєвих потреб створюються суспільним виробництвом і спілкуванням людей. Тому особисті цінності не можна розглядати як щось несуспільне.

Різниця між суспільними й особистими цінностями, як вже було зазначено вище, складається з того, що: а) із суми суспільних цінностей окрема людина вибирає ту частину, яка потрібна саме їй; в цьому відношенні особисті цінності - частина, сутність громадських; б) в своєму житті людина служить одночасно й суспільству, примножуючи цінності, які мають значення для всіх, і обслуговує себе та своїх близьких, задовольняючи також потреби та інтереси, які мають значення цінностей лише для цього певного кола. У цьому відношенні, навпаки, суспільні цінності є частиною (хоч і визначальною) цінностей особистості. Але це не означає, що в особистості більше цінностей, ніж у суспільства. Окрема людина, якою б вона не була різнобічною, не може цікавитися всім, що їй пропонує суспільство, не може збагнути всю багатогранність громадських цінностей. Чим більший, тим ширший діапазон цих цінностей, тобто чим більше різноманітних суспільних цінностей стають цінностями в свідомості особистості, тим яскравіше внутрішнє життя людини.

Одним із найважливіших завдань виховання є розширення поля інтересів особистості, виховання різносторонньо розвинутої особистості, бо людина

не тільки споживач, а й творець цінностей.

Цінності, створені людиною, це особлива група цінностей матеріальної і духовної культури. Під культурою взагалі ми розуміємо те, що творить людина, на відміну від того, що дає нам природа. Адже все, над чим працює людина, дає їй природа. Із нічого не можна створити щось. Тому культура є ніщо інше, як обробка й переробка предметів і речовин природи та використання властивостей і сил природи. Це виражено й в самому терміні "культура", що в перекладі з латинської означає "обробка". Термін "культура" цілком законно застосовується і в духовному житті людей. Адже в основі духовної культури також лежать явища природи, а саме - природи самої людини. Природа людини має двоєдиний характер. Тому розвиток культури полягає в розвиткові і матеріальної, і духовної її сторін. Так, створення і сприйняття явищ мистецтва залежить від упорядкування і розвитку почуттів (аналізаторів і рецепторів) людини. Наприклад, якщо б не було зору, не було б і образотворчого мистецтва.

Якщо матеріальна культура являє собою обробку предметів і явищ природи, то духовна культура є "обробкою" самої людини, перетворенням її із природного, інстинктивного, примітивного стану в глибокомислячу і тонко відчуваючу істоту, що здатна жити багатим і різнобічним внутрішнім життям, вірно оцінювати всі справжні блага сучасної цивілізації і розумно користуватися ними, сприймати і впроваджувати в життя передові ідеї свого часу. В розвиткові духовної культури слід піклуватися не тільки про примноження цінностей, але й про вдосконалення "спадкоємця" цих цінностей - свідомості людини. Написати гарну книгу чи картину - це півсправи, адже потрібен ще читець чи глядач, який розуміє це. Іншими словами, слід все більше турбуватися про суб'єктивну сторону