УДК

Шупік В.А., Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Шупік В.А. - аспірант національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Релігія в поетичному осмисленні П. Куліша

У статті йдеться про значення релігії в поетичній діяльності П. Куліша.

In this article there is survey of religion great importance for poetical work by P. Kulish. Виклад світоглядних концепцій письменника, означених в аспекті релігієзнавства, доцільно аналізувати з огляду на специфіку теорії стилів, адже кожна епоха має певні домінуючі схеми. Ці схеми розвитку суспільства завжди варіативні, оскільки структурованість, системність є побіжними величинами, єдиною сталою - Дух епохи. Спробуємо означити межі, тобто домінанти. Перш за все, слід наголосити на тому, що розгляд певного напряму, школи призведе до спрощення проблеми, алгоритм якої вже визначено Б.-І. Антоничем [1]. Отже, за маревом течій можна помітити мистецьку триєдність: макросвіт, мікросвіт... Святе Письмо. За умови поєднання цих величин можна відродити істинну палітру художнього твору, адже ще Г. Сковорода писав про фальш символів, що маскують найбільший скарб Біблії - істину.

Упродовж історії людства модифікуюча природа Літери вирізняє незмінність Духу, тому схильність митця до плекання міфологем, релігійних догм покликана назавжди визначити релігію істини, за визначенням П. Куліша, релігію науки [2], тобто постійного пошуку нелжі, заперечуючи цим незмінного - змінним абсолютом - відбитий поетичною творчістю абсурд спробував охарактеризувати А. Войтюк у статті, що мала назву "Символ віри П. Куліша", а також О. Дзера, який так само, як І. Бетко, присвятив своє дослідження висвітленню біблійних мотивів крізь призму мікросвіту [3], оскільки лише з позиції аналізу національної психології можна означити загальнолюдську історію розвитку особистості, тому згадані праці, а також монографія О. Нахлік "Письменник - Нація - Універсум: світоглядні та художні шукання в літературі ХІХ-ХХ століть" є засадничими і доповнюючими водночас. Гіпотетичне знання істинності буття модифікувало міфологами, релігійні догми античності до спрощених релігійних форм нашого часу, тобто до наявності численних конфесій. Якщо зазначену вище тезу розглянути в світлі етногенезу, то можна помітити певну закономірність, тенденцію повторюваності історичного буття, що передбачає зміну модусів: теоцентризму, антропоцентризму тощо. Отже, культурно-історичні епохи - це лише відбиток наслідків поєднання вищезгаданих складових, а також скрижалів Божих. Тому питання щодо стильових хвиль, цих проявів духовності, максимально наближене до концепції розвитку людства, що має умовну форму спіралі, а відповідно доцентрове коло, що заперечує деградацію-еволюцію тощо.

Слово, Святе Письмо, яке плекалося роками, відтворюючи молитви, містить не лише скристалізоване вчення, висловлене символами, алегоріями та трансформованими формами міфології, архетипами. Все це в сукупності позначилося на мисленні людини, схильної переоцінювати власну сутність, невірно витворюючи постулат. Враховуючи подібне, тобто традиційне, слід означити як постулати церкви різноликі конфесії, тим більше, що множинність не суперечить закону, адже людство на даному етапі розвитку схильне до відтворення мислення людини доби античності, тобто язичника, який визнає єдиного Бога. Тож особливість розвитку культурно-історичної епохи з її стильовими домінантами втрачає свої обриси в світлі Святого Письма, невірна інтерпретація якого нерідко викликала спротив не лише в П. Куліша. Подібна позиція видавалася крамольною безапеляційністю, напевно тому, що традиційне, звичне влаштовує животіння юрби. П. Куліш як один із кирило- мефодіївських братчиків, не міг схвалювати "суд і правду", "премудрої ницості" релігійного фарисейства, що знищує "поснулий дух великої народньої могили", тому він гостро критикує сучасну йому офіційну церкву, тих священиків, які ретельніше служили московським земним владикам, аніж Цареві Небесному. П. Куліш зрікається офіційної проросійської церкви, що не плекала в народі духу єдності, національної гідності, поваги до історичної минувшини та віри у власне майбутнє, адже "проходячи зросійщену школу, кандидати на священецтво", - писав М. Грушевський, - "навіть ті, що вийшли таки з українського села, відривались від народної мови, дивились на неї і на народню українську стихію згорда, на народний обряд і культуру легковажили... сліпо тримались російської книжки й культури, настрашені урядовими нагінками і заборонами всякого "українського сепаратизму" [4]. Таких настроїв П. Куліш прийняти не міг. У рядках варіації на тему Псалма І відчутна гірка іронія, за допомогою якої поет відкидає в християнстві все те, що заважає розвиткові вільної особистості, закликаючи Спасителя вселитися "в храм новий, в храм животворящий", щоб віра праведна засяяла в Україні. Філософія життя, релігійні переконання та соціальні погляди кирило- мефодіївських братчиків були своєрідними. З огляду на це І. Бетко так писала про них: "у пошуках нових релігійних виявів (у бажанні побудувати власний храм Духа Святого) українські письменники ХІХ ст., свідомо чи несвідомо, ставали на шлях протестантизму, шлях позацерковного, позадогматичного шукання євангельських ідеалів. Щоправда, ці пошуки не злучалися з жодною, більшою чи меншою, релігійною громадою" [5]. Однак маніфест-програма Кирило-Мефодіївського товариства, "Книга буття", суголосна основним тенденціям християнства. Книгу написано своєрідним "біблійно-пророчим стилем": "Племено слов'янське... не йміло ані царей, ані панів, і всі були рівні". Завершується "Книга буття" програмою-пророцтвом про майбуття

України й усіх слов'янських народів: "...голос України не затих. І встане Україна зі своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян..." [6].

Т. Шевченко так само, як П. Куліш, цікавиться релігійними проблемами, читає Біблію, залюбки цитує її, і поруч з цим "богохульствує" на