Отже, дух "Книги буття", перейнятий антропоцентризмом, спричинив множинність прочитань, серед яких найбільш наближене до істини дослідження Д. Чижевського щодо провідної думки твору: "історія є накреслений Богом людству шлях до спасіння" [7]. Саме тому об'єктом поетичного наслідування братчики обрали Біблію, використовуючи теми та сюжети Священної Історії. Чи варто визначати міру наслідування - питання риторичне, оскільки будь-яке подражаніє великого - це лише спроба узгодити власне почуття, переживання з чужим, що завдяки суголосним темам, образам, мотивам стимулюють оригінальний творчий процес, передбачаючи співіснування особистісного із загальнолюдським на межі перекладу, переспіву та навіть стилізації, пародії тощо.

Переспіви псалмів П. Куліша нерідко позбавлені еквіритмічності, еквілінарності, наснажені біографічною тональністю, однак останнє ще більше підкреслює глибину християнського вчення. Різні жанрові модифікації представлені доробком наслідувань, серед яких чільне місце посідає медитація, хвалебна пісня, елегія, повчання, скарга, сповідь, прокляття, Враховуючи традиційну нумерацію, можна порівняти оригінал та наслідувальні тенденції творів П. Куліша, що інтерпретує історію України крізь призму гуманістичних цінностей людства, що стало поштовхом до створення концепції, ніби поет намагався створити Святе Письмо від П. Куліша. Кожна теза має дуалістичне начало, тому Святе Письмо, перекладене П. Кулішем, чіткіше означило історичні перипетії окремого народу і людства в цілому. Псалмою І П. Куліш намагається пояснити незрячим та тим, "що затуляє собі уші, не чує знахарського слова", адже Україна - це збудований, новий Сіон, і ті, хто "камінне рідне і прах сіонський возлюбили (старовину, дух пращурів, гріх розп'яття), - ой дай, щоб силу твою люди і славу всі царі узріли! Як ізбудуєш знов Сіону і ласку нам свою покажеш, приникнеш до плачу людського, невільні руки нам розв'яжеш..." [8]. Ці провіщення, висловлені з урахуванням ораторської специфіки допомагають читачеві краще зрозуміти світ символів Біблії, а також специфіку орієнтації української культури на вектор греко - римської античності, адже зречення власної культури завжди передбачає наслідування. Отож, усі спроби витворити власне Святе Письмо викликає заперечення, оскільки людство тяжіє до химерних конструкцій на зразок Вавилонської башти, слід додати епітет - безликої (жадоби-прагнення втратити себе заради величі). Звідси наявність різноликих "язиків", народів цілого. Спробуємо розглянути вплив екзегези на Кулішеві переклади та переспіви, що не лише відтворюють лінгвістичні, культурологічні особливості в контексті перекладу єдиних тез, морально-етичних норм різних конфесій.

Сучасники П. Куліша захоплювалися перекладами пісень з "Краледворського рукопису", що виникли в епоху плекання ідей Гердера, Шеллінга, ієнських романтиків, перекладів лірики О. Пушкіна, А. Міцкевича, вирізнивши українську перекладну традицію в контексті дуалізму літератури (двох форм вираження - усної та писемної). П. Куліш, перекладаючи твори поетів-романтиків, створював конструкції української дійсності, яка, зазнавши наруги, спромоглася трансформувати чужорідні нашарування, торуючи власний шлях історії, не претендуючи на Богообраність і тим самим зумовлюючи проекцію буття народу, що зазнає випробувань, бо, "може, се тільки на науку мирові і пустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем та бідою, довести людей до розуму" [9].

Кулішеві переспіви творів І. Нікітіна, А. Фета, О. Кольцова, Й.-В. Гете, Дж. Байрона, Г. Гейне, що складають збірку "Дзвін" - Переспіви з великоруських співів, збірку "Позичена кобза" (1897), в контексті релігійного світо-сприйняття зазнають модифікації за ознаками хвалебної пісні та медитації. Природа, оспівана митцями, лише віддзеркалює контраст Божої подоби, занепад людства в лоні раю, що оточує, тобто, за П. Кулішем, засліплення свідоме-ідентичне зрадливості, зреченню самобутньої культури, понищеної греко- римською, n-навалою, тому для нього образ понівеченої, закутої в кайдани країни, яку врятує месія, є провідним мотивом, що порушує хронотоп, етнічні, просторові межі. Про це свідчить Кулішеве ставлення до вживання назви національностей, безвідносно до життєвих колізій істини, традиції, позитиву-негативу цієї формозмістової ідентифікації. Ця брутальна простота захоплює своєю первісною чистотою, своїм незрадливим плеканням природи урізь призму язичницької релігії оживлення в її поклонінні Творцеві, якого зрікся світ ("Сторчак і Старчиха", "Григорій Сковорода", "До радості", "Молитва природи", "Пісня"). Остання із зазначених поезій синтезує грецьку міфологію, засади християнської релігії в контексті реалій української культури як першопочатку цих величин. Тому П. Куліш у поетичних видіннях посилається на Святе Письмо, подібно до Г. Сковороди та Т. Шевченка, які до багатьох своїх творів подавали епіграфи з різних біблійних книг: з Книг пророків Ісаї та Єремії, з П'ятикнижжя Мойсеєвого, Приповістей Соломонових, Псалтиря, а також Євангелій від Святих Івана, Луки, Марка. Біблійні епіграфи, як і в Т. Шевченка, відкривають твори, де П. Куліш порушує теми національної самосвідомості українського народу та народно-визвольних змагань України. У низці творів П. Куліш згадує імена багатьох біблійних героїв: патріарха Мафусаїла, Йова, царя Соломона, гору Синай, де Мойсей одержав дошки Заповіту, Голгофу. Оживають біблійні імена, назви та інші реалії в переспівах П. Куліша. Проблематика перекладознавчих студій постає в нерозривному зв'язку з творчим мисленням поета, заглибленого в світ Біблії. З огляду на це, переспіви "Позиченої кобзи" дублюють біблійні мотиви самоти Спасителя серед псевдовіруючого стада, що поклоняється чужоземним властителям ("Слово про староруських народовників на появ "Позиченої кобзи", "Слово до німців на появ "Позиченої кобзи", "Співець"). У переспіві поезії Г.