Сталий характер розвитку педагогічної системи базується на умові, що перемагає панування розумного відношення до оточуючого середовища, обережності, обачливості та справедливого розподілу ресурсів цього університетського середовища. Зазначений характер відношення можливо визначити як "принцип належної скромності" чи системної збалансованості у визначених обмеженнях.

Таким чином, розвиток і те, що ми звикли називати прогресом, полягає у змінах, у різному темпі і з різною інтенсивністю, у кращій підгонці один до другого, сукупності головних та змістовних, а також другорядних характеристик стану систем різного роду, які взаємодіють у різному плані, по-різному адаптуються один до одного. При цьому одні з систем більш активні та агресивні, але не в змозі існувати одна без іншої. Більш пасивні системи знаходяться у стані "пригніченості", особливо у ближньому просторі і по границі взаємодії з більш агресивними системами. Вони можуть існувати якийсь термін без наслідків.

Однією з основних інституційних підсистем людства є університетська система освіти. Сталий розвиток університетської системи освіти обумовлює:

підсилення гуманізації всіх відношень між людьми на всіх рівнях університетської системи освіти знизу вгору;

перетворення справи керівництва та управління зі сфери користолюбства та безвідповідальності у сферу наукового, високопрофесійного управління;

зупинення маніпулювання громадською свідомістю в особистих цілях введенням контролю з боку громади над засобами масової інформації;

створення психологічних умов для об'єднання людей, для їх кооперації у всіх сферах університетської діяльності для запобігання розриву та втрати покоління в ланцюзі передачі знань, умінь та навичок наукової та навчальної роботи;

звуження сфери дій ніким не контрольованої негативної активності людей, їх груп;

поширення сфери дій у суспільстві позитивної активності людей, їх груп.

Усталеність соціального розвитку університетської системи освіти значною мірою залежить від рішення двох проблем. По-перше, професорсько-викладацький склад університету як основний засіб надання навчальних послуг повинен використовуватися з максимальною ефективністю. В цьому визначається загальнодержавний та соціальний інтерес, і він у багатьох складових співпадає з потребами керівництва закладу. Протиріччя несе непрямий характер і визначається відмінністю потреб за результатами трудової діяльності: суспільство зацікавлене у кількісних та якісних показниках як навчальних послуг, так і випускників, а керівництво деяких закладів вважає ефективність співвідношенням максимальної платні за власну керуючу діяльність при мінімальних витратах на забезпечення навчального процесу. Абсолютизація тієї чи іншої тенденції небезпечна для суспільства. У першому випадку можливе панування витратного принципу використання професорсько-викладацького складу, у другому - суспільство може втратити багато форм та видів освітніх послуг, навчання спеціалістів за специфічними напрямками з урахуванням збитковості їх підготовки. Як наслідок, потрібне гармонійне сполучення різних форм організації діяльності закладів освіти, різних форм власності, від державної, кооперативної, муніципальної до приватної, з постійним вивченням ефективності їх діяльності та своєчасним внесенням коректив з позиції загальнодержавних потреб, які відображають баланс усіх соціально-групових інтересів у суспільстві. Крім того, за результати надання освітніх послуг фінансові надходження слід розподілити між членами трудового колективу закладу. Коефіцієнт, що характеризує співвідношення максимального рівня заробітної платні до мінімального, у Радянському Союзі з різних джерел складав 4-6 до 1. Наприкінці 90-х років у Росії він зріс до рівня з 25-30 до 1 [17, c. 16].

Університетська система освіти мусить бути центром національної освіти та культури в регіоні. Вона не може відокремлюватися від суспільного життя регіону, а мусить групувати навколо себе всі активні, творчі прошарки, виконувати функцію каталізатора та власним життям стверджувати можливість і віру в сталий розвиток і регіону, і України. Становлення університетської системи освіти в регіоні є саме тим необхідним кроком активної політики нашої держави щодо реалізації наукової ідеї пріоритету максимальної сталості розвитку та державної стабільності України, її єдності.

Таким чином, домінуючою тенденцією українського виховання стає демократизація особистості та пристосування її до життя в умовах свободи [18]. Тобто для людини свобода є першим обов'язком. Усі зусилля щодо розвитку університетської системи освіти залишаються марними, якщо ми не здобудемо для нас та не залишимо для нащадків права вибору. Тому концепція сталого розвитку університетської системи освіти не тільки передбачає можливість вибору, але й забезпечує всім активним елементам університетської системи освіти в регіоні - абітурієнтам, студентам, викладачам, науковцям - пріоритет вибору шляхів реалізації власних прагнень та розвитку здібностей.

Розвиток університетської системи освіти, що пов'язаний зі становленням, зростанням, є характерним не лише для новоутворених інституцій. Цей етап, на нашу думку, притаманний також традиційно діючому закладу на певному етапі його життєдіяльності. Це пов'язано з природним процесом старіння керівництва, досягнення пенсійного віку, зміни життєвих пріоритетів, зі зниженням активності та сприяння інноваційних пропозицій, духом інноваційних змін, що не тільки повинні своєчасно відповідати змінам у соціальному оточенні, середовищі країни, але ще і мати випереджальний характер. Тобто природна зміна лідера і, як правило, пов'язана з цим зміна команди лідера вносить дух нового часу, нової генерації, нового покоління науково- педагогічного персоналу. Означена зміна обумовлює спотворення у традиційно діючому закладі змін, що пов'язані зі становленням, зростанням