логічність процесу, взаємозв'язок усіх його частин та цілісність;

керованість (можливість цілепланування, проектування процесу навчання, поетапної діагностики, варіювання засобами і методами з метою корекції результатів);

ефективність (оптимальність витрат, га- рантованість досягнення запланованого результату - певного стандарту навчання);

відтворюваність (можливість застосування в інших однотипних умовах, іншими суб'єктами);

єдність змістової та процесуальної частини, їх взаємообумовленість [2].

Поняття "технологія навчання іноземних мов" з'явилось у вітчизняній методиці в 70-х роках минулого століття як альтернатива поняттям "метод" та "підхід". У зарубіжній методиці від-різняють поняття

"approach" (підхід) та "method" (метод, спосіб), але надають їм зовсім іншого значення [3]. "Підхід" же в розумінні вітчизняних методистів передбачає не тільки те, як учити (метод), а й для чого вчити (мету) та чому вчити (зміст). Технологія визначається Г.В. Роговою як "система всіх практичних прийомів, які використовуються в аудиторії, та практичних методичних положень, що покладені в їх основу" [4]. О.Б. Тарнопольський та С.П. Кожушко розуміють "технологію" як практику навчання, тобто практичні способи і прийоми досягнення мети й завдань навчання, розглядаючи "метод" як комплекс теоретичних положень або принципів, на основі яких може будуватись навчальний процес: це теоретична база того, "як учити" [5, с. 65]. В.А. Козаков основними ознаками технології навчання вважає "системне сполучення активної самостійної роботи студентів (індиві-дуальна діяльність учіння) і активних методів-способів (кооперативно-групова діяльність учіння). що має працювати систематично протягом усього часу засвоєння навчального предмету, який являє собою частку суспільного досвіду (людської культури)" [6, с. 57].

Розробка будь-якої технології відбувається в рамках певного підходу до навчання, спираючись на основні положення та враховуючи принципи обраного підходу. Обсяг статті не дає змоги охарактеризувати всі існуючі зараз підходи і технології навчання іноземної мови: діяльнісно- орієнтований, комунікативний, діяльнісно- комунікативний, індивідуальний, особистісно- орієнтований, конструктивістський,

індивідуально-кооперативне навчання,

технологія непе-рервної ділової гри, технологія диференційованого навчання тощо.

Технологія диференційованого навчання є педагогічною технологією з особливою організаційною формою, де викладач поділяє студентів на типологічні групи і пристосовує навчально-виховну роботу до визначених типологічних особливостей, використовує завдання, що різняться за змістом, складністю, а також відповідні методи і прийоми. Диференційоване навчання враховує

психофізіологічні особливості студентів (типологічні властивості нервової системи) у комплексі з психологічними факторами (особливості пам'яті, темпераменту, стратегій мислення) і здатне забезпечити

природовідповідне формування компетенції студентів і всебічний розвиток їх індивідуальних здібностей (М.К. Кабардов, М.А. Матова, В.М. Володько, Є.А. Голубєва, О. Братанич, О. Корсакова). Деякі німецькі (Д. Копф, Е. Дрефенштедт, X. Клейн) та американські дослідники (Дж. Браун, Дж. Конант, Є. Мітчел) вкладають у поняття "диференціація" різний зміст і різні функції. Такі відмінності у визначенні диференціації пояснюються, на нашу думку, тим, що автори не уточнюють, про яку саме диференціацію вони говорять: внутрішню і зовнішню. Про необхідність розмежування внутрішньої і зовнішньої диференціації говорять багато вчених (М. Бутузов, В. Монахов, В. Орлов, В. Фірсов та інші).

При цьому під внутрішньою диференціацією розуміється різне навчання студентів, яке передбачає варіативність темпу вивчення матеріалу, диференціацію навчальних матеріалів, визначення характеру і ступеня допомоги з боку викладача. При цьому

можливо поділити студентів на групи за інтересами, рівнем розвитку, розумових здібностей, навченості та научу ваності. Внутрішня диференціація визначається такими моментами:

Здійснення диференційованого підходу передбачає вивчення індивідуально-психологічних особливостей студентів і виділення на цій основі типологічних груп.

Сприятливі умови для навчання і розвитку студентів з різним рівнем навчальних можливостей створюються за допомогою таких організаційно-управлінських заходів:

визначення часу здійснення диференційованого підходу;

послідовність застосування (на всіх чи окремих етапах навчання); добір дидактичного матеріалу: якісний, що визначається характером завдань, кількісний, що визначається додатковим матеріалом як для сильних, так і для слабких студентів;

характер навчання (поглиблене чи прискорене або і поглиблене, і прискорене вивчення програмного матеріалу);

диференціація навчальних завдань, які різняться змістом, ступенем складності; темпом оволодіння програмного матеріалу; форма організації навчальної діяльності; доз та характеру допомоги, яка надається студентам під час виконання роботи;

варіювання методів контролю, корекції та оцінювання навчальних досягнень студентів.

Поняття "зовнішня диференціація" означає таку організацію навчального процесу, за якої для врахування індивідуальних особливостей студентів останні об'єднуються в спеціальні диференційовані групи [7, с. 10].

Зовнішня диференціація може

здійснюватись шляхом створення гомогенних груп на різних рівнях: на регіональному (типи вищих закладів освіти); внутрішньо- університетському (факультативи, зведені різновікові групи); у межах вільного вибору навчальних предметів на базі інваріантного ядра освіти.

Сутністю зовнішньої диференціації є спрямована спеціалізація освіти за інтересами, нахилами і здібностями студентів з метою їх макси-мального розвитку.

Проте зовнішня диференціація не виключає внутрішньої, оскільки не можливо досягти абсолютної гомогенності в групі з 15-20 студентів. Тому найдоцільнішим нам видається поняття "системно-цільова диференціація", під яким російський дослідник JI. Дроздикова має на увазі систему навчання, що інтегрує зовнішню і внутрішню диференціацію на основі цілеспрямованого вибору цілей, змісту, форм і методів навчання, результатом якого є творча особистість, здатна до самореалізації. Сучасний український вчений-педагог П. Гусак вважає, що диференціація навчання - це розрізнення діяльності тих, хто навчається за такими мотиваційними позиціями особистості як "можу" і "хочу". Залежно від цього диференціація поділяється на рівневу і про-фільну. Рівнева - це диференціація за здібностями та успішністю в навчанні, а профільна - за нахилами та інтересами [7, с. 37].

Аналіз різних підходів до проблеми диференціації дає змогу виділити такі її особливості:

Диференціація передбачає обов'язкове урахування індивідуальних особливостей студентів.

Індивідуалізація в умовах групових практичних занять