В межах відповідних стосунків сама освіта потребує адекватності зі станом системи наук, оскільки тут порушення системних зв'язків призводить до негативного впливу на стан виробництва. Особливо небезпечне таке порушення у сфері підвищення кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти, оскільки освіта як передавальна підсистема втрачає тоді свою властивість впливати безпосередньо на розвиток виробництва через його основний елемент - робітничі кадри.

Таким чином, саме в системному контексті виникають два рівні адекватності, які мають живити процес управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти як соціально-системне явище: між виробництвом і освітою та освітою і системою наукового знання. Перший рівень адекватності має вирішальне значення як об'єктивна необхідність задоволення потреб виробництва у кваліфікованих працівниках, що відповідали б стану його розвитку, насамперед технологічному.

З огляду на системну взаємозалежність потреб виробництва і рівня професіоналізму педагогічних працівників профтехосвіти саме підвищення їх кваліфікації набуває ознак постійної потреби. Ця постійність виникає внаслідок розвитку технологічного базису виробництва та відповідного йому розвитку соціально-економічних відносин. Визначити необхідні адекватні пропорції між змістом підготовки педагогів і станом виробництва означає в такому контексті мати достатні наукові засади для забезпечення цього розвитку. Тому системі управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти необхідні такі інформаційно- аналітичні канали, які саме в освітньому полі забезпечують безпосередній вихід інформації на виробництво. При цьому навіть та обставина, що багато педагогів мають виробничий стаж, проблему не вирішує, оскільки вона пов'язана в основному зі старінням існуючого знання і досвіду, які потребують постійного оновлення, а це може відбуватися тільки в безпосередніх контактах з виробництвом. Традиційна виробнича практика тут також не є порятунком, оскільки вона обмежена рамками конкретного підприємства, знання якого не може бути достатнім для узагальнень, на яких будується педагогічна діяльність. Проте, як відомо, підвищення кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти має бути організоване саме з урахуванням наукового відображення знань системи (галузі) виробництва, отримати яке без певних узагальнень неможливо.

Це приводить нас до необхідності більш детального розгляду системних відносин між педагогом профтехосвіти та виробництвом. Перш за все треба зауважити, що в даному разі системність виступає у змістовому вигляді як взаємодія взаємозв'язаних елементів єдиного інформаційного потоку. Природно, що структурну організацію елементів такої системи та опис зв'язків між ними визначити важко, оскільки ще немає точних вимірів детермінації знання виробничою дійсністю або виробничої дійсності - знанням. Але в цілому знання та виробництво доцільно розглядати як дві підсистеми єдиного системного утворення, оптимізація функціональних можливостей яких для управлінської практики є першочерговим завданням, незважаючи на поки що недостатню визначеність в інструментальному відношенні.

За таким підходом йдеться про оволодіння інформацією щодо стану виробництва, знання його засобів, конкретних технологій, які існують на певний час і в певних умовах як даність. Тому з методологічної точки зору виробництво слід розглядати як інформаційне явище, яке потребує осягання, зокрема, педагогічним корпусом системи профтехосвіти і через нього тими, хто має працювати на виробництві.

Для управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти важливим стає структурований зміст інформації, виходячи з якого організовується і сам процес підвищення кваліфікації. Проте, якщо представити цю структурованість у реальній виробничій характеристиці, вона буде надто статистичною і громіздкою. Спроба її повного формалізованого опису неминуче призведе до типізації її ознак та перетворення цих ознак на комплекс нормативних характеристик, які для педагогічної справи стають визначальними. Тому системно-змістовні зв'язки між виробництвом і освітою доцільно розглядати як взаємодію між двома елементами єдиного утворення.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що система підвищення кваліфікації педагогічних працівників має у своїй діяльності орієнтуватися на визначальні галузі виробництва, в яких найбільш зацікавлене суспільство. Проте реальний зміст підвищення кваліфікації лише на таких засадах побудований бути не може, оскільки йдеться не лише про потреби виробництва, а й про соціальні потреби, які не можна задовольнити, обмежуючись інформацією про розвиток визначальних галузей виробництва. Тому управління підвищенням кваліфікації має враховувати інтереси і виробництва, і суспільства в цілому, а отже, воно повинно постійно збалансовувати зазначене інформаційне співвідношення.

Незалежно від цього галузевий принцип управління існує та має певну автономність, хоча ця автономність набуває більш технологічно-економічного, ніж соціального характеру, що дозволяє їй відносно стабільно функціонувати в межах певної галузевої системи, на що і орієнтується управлінець. Отже, створення достатніх організаційно- методичних засад підвищення кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти набуває ваги одного з провідних завдань управління освітою, особливо коли йдеться про загальнодержавні його рівні. При цьому, говорячи про системний зв'язок виробництва і освіти, ми маємо на увазі технологічну частину - власне виробництво певного матеріального продукту. Економічні, культурні, а тим більше політичні чинники виробничої діяльності в даному разі залишаються осторонь, оскільки вони мають свої системні зв'язки.

Нагадаємо, що за своєю сутністю внутрігалузева спеціалізація є перш за все технологічною системою, елементний склад якої віддзеркалено у професійній (кадровій) структурі виробництва, що викликає необхідність відповідної спеціалізації управлінської діяльності. Саме виходячи з цього і побудоване підвищення кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти. Це вимагає і відповідної специфіки управлінської діяльності, яка покликана сприяти постійному налагодженню зв' язку між загальною і галузевою науками як певного гаранта ефективності реалізації управлінських рішень щодо процесу підвищення кваліфікації. Слід також згадати і