про технологічну конкуренцію, що рухає розвиток технології виробництва та відіграє роль фактора, що визначає управлінські стратегії в системі підвищення кваліфікації педагогічних працівників. Тобто в процесі управління постійно виникає необхідність враховувати технологічні потреби підприємств різного рівня з тим, щоб якомога повніше акумулювати технологічний досвід у межах окремої галузі виробництва і представляти його педагогам та їх учням у вигляді типізованого і дидактично упорядкованого наукового знання.
За об'єктивних причин взаємовідносини виробництва і освіти на технологічному рівні слід вважати тим явищем, яке саме й породило потребу в підвищенні кваліфікації педагогів профтехосвіти та дало підстави розглядати особливий тип педагога-людини, що виступає як своєрідний обов'язковий елемент технології виробництва, без якого будь-яка технологія просто неможлива. Саме надання педагогічним працівникам профтехосвіти статусу продуктивної сили, необхідної для забезпечення дієздатності технологічних знань, є спрямовуючим чинником управлінського втручання в організацію їх взаємовідносин. І в цьому, зрештою, полягає системний сенс функціонування виробничого технологічного знання, яке одержує працівник.
Тому в управлінні підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти як соціально-системному явищі ми маємо розглядати конструктивний елемент "педагог - наука", що відбиває факт постійної присутності педагога у рухливому, процесуальному самовідтворенні реального виробництва. Це детермінується як рухом самого виробництва, так і соціальних потреб суспільства і визначає ті знання, якими має володіти педагог профтехосвіти, щоб вважатись професіоналом вищого рівня, оскільки саме за його участю виробництво може одержати наукове знання, опосередковане у фаховій підготовці робітників, яких готує система профтехосвіти.
В даному контексті в управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти має бути закладено не лише галузевий, а й загально-соціальний принципи, при цьому виробнича пріоритетність має певною мірою поступатись суспільній пріоритетності, соціальним запитам і соціальним ідеалам, тим завданням, які розв'язує суспільство на певному етапі розвитку. Співвідношення цих пріоритетів стосовно діяльності конкретних навчальних закладів має визначатись саме на рівні управління, що дуже складно, коли йдеться про нестабільне суспільство, яке знаходиться у кризовому стані. Внаслідок економічних негараздів склалась парадоксальна ситуація, коли і виробництво, і духовне життя суспільства виявились дезорганізованими. Тому часто управління в системі освіти має можливість лише ставити цілі, які начебто ведуть до соціального ідеалу, але сутності цього ідеалу в суспільстві ще не визначено. Саме тому сьогодні в Україні можна спостерігати різке зіткнення наукового і прагматичного знання, матеріальних і духовних цінностей. При цьому відбувається інтенсивне надходження зарубіжних знань і цінностей, що часто ще більше дезорганізують вітчизняну освітню систему. А це знов висуває проблему управління на всіх його рівнях (щодо зв'язків з наукою, виробництвом, суспільством) як єдино ефективний механізм виходу освіти з кризового стану, зокрема системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти.
Відмічаючи багатомірність стосунків профтехосвіти з іншими соціальними системами, зосередимось на тих аспектах, що стосуються зв'язків з виробництвом. Це обумовлено, перш за все, тим, що саме відносини "профтехосвіта - виробництво" є системоутворюючим фактором, співпадають з цільовою функцією цієї освітньої галузі. Всі інші відносини не відображають системної специфіки профтехосвіти і є або доповнюючими, або похідними, або проектуються з більш масштабних систем.
Відомо, що при проведенні системного аналізу виникає необхідність визначити чітко конкретний ракурс розгляду, відокремившись від усіх інших. Тому, повертаючись до функціонування соціально-інформаційної ланки "педагог - наука", необхідно підкреслити наявність певного дистанціювання самої системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти від загальноприйнятих у педагогіці завдань виховного характеру і зосередження її саме на кваліфікаційних якостях. Але при цьому слід пам'ятати, що відповідні пріоритети є визначеними в цій і лише в цій проекції. Тобто не йдеться про недооцінку ролі виховних зусиль педагогів профтехосвіти по відношенню до їх учнів, що реалізуються у навчальному процесі. Йдеться про збільшення можливості зосередження саме на професійних проблемах, на тому, як і в який спосіб більш ефективно готувати молодих фахівців для роботи на виробництві, що водночас має потужний виховний потенціал для відповідного контингенту учнів. У такому контексті постійне переведення надбань науки у предметну форму, зв'язок її з виробничою практикою постають в управлінні підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти як виховне явище в масштабах соціальної системи суспільства в цілому.
Відомо також, що інформаційно-науковий чинник в управлінні підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти функціонує як елемент соціальної системи, органічно пов' язаний з економічною підсистемою, економічними відносинами, які часто прийнято розуміти як вирішальні. Зрозуміло, що по відношенню до визначення чинників розвитку соціальної системи взагалі це ствердження не можна вважати незаперечним. Адже, коли йдеться про економіку, то доцільно зважати на стан робочої сили і виробництво як виробника продукції, що має свою технологічну та економічну організацію, рівень матеріального забезпечення працівників тощо. За таким підходом педагога профтехосвіти включено у виробничу систему не лише як працівника, а й як її певний елемент або виробничу одиницю, без якої неможливе виробництво як таке. І в першому, і в другому аспектах присутня економічна складова, яка у формі матеріальних можливостей суспільства та відносин з освітньою діяльністю справляє сьогодні вирішальний вплив на розвиток управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників.
При цьому важливо також виходити з необхідності врахування кризового стану виробництва України, а отже, і розраховувати науково-педагогічну інформацію у такий спосіб, щоб вона підвищувала реально дієву кваліфікацію педагогів. Тобто зміст цього підвищення в перехідних умовах сьогодення має