спрямовуватись на набуття таких знань і практичних вмінь, які б дозволили педагогу максимально ефективно впроваджувати надбання науки у складну економічну дійсність, сприяли прискоренню впровадження у навчальний процес дисциплін, здатних сприяти виходу вітчизняної економіки з кризи та формуванню сучасного наукового (правового, економічного, соціального, професійного та ін.) мислення педагогів, а через них і учнів.
Орієнтуючись на такий підхід, управління підвищенням кваліфікації працівників профтехосвіти має виходити з необхідності ринкового визначення потреб у тому чи іншому знанні, як би важко це не сприймалось педагогами, традиційно налаштованими на "вищі соціальні цінності" як певні наукові абстракції. Тому управлінець системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти покликаний постійно поєднувати у своїй діяльності державні економічні інтереси з інтересами педагогічної галузі, тим більше, що профтехосвіта як системний елемент існує в економічній політиці у нерозривному зв'язку з національним виробництвом. Отже, у певному розумінні економічна політика держави віддзеркалюється в економічній політиці управлінського корпусу профтехосвіти, який має організовувати підвищення кваліфікації педагогічних працівників у принциповій відповідності зі станом і резервами розвитку промислового виробництва в країні.
У межах проблеми, що розглядається, спостерігаються суперечності між стрімкими змінами виробництва і профтехосвіти та певним консерватизмом педагогічного корпусу, тобто намаганням значної кількості педагогів зберегти досягнуте в освіті, незважаючи на його принципову відмінність від нових освітянських потреб. Адже зміна ціннісних орієнтацій, переконань, поглядів у педагогічних працівників взагалі і, зокрема, профтехосвіти є дуже важким завданням, а реалізація відповідної функції вимагає, перш за все, високого професіоналізму викладача закладу післядипломної освіти, його власної відповідності сучасним вимогам. Адже здійснювати справу перебудови мислення педагогів щодо економічних відносин значно складніше, ніж підвищувати кваліфікацію з питань технологічного забезпечення виробництва.
Неоднозначною є й проблема надання слухачам прогностичного знання, що, як це й прийнято у стабільних суспільствах, покликано реалізувати стратегічну функцію процесу підвищення кваліфікації. Здійснити це у повному обсязі українська освіта не здатна, оскільки її прогноз сьогодні найчастіше обмежується спробами знайти вихід з економічної скрути, що в умовах управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти перетворюється частіше на чергову "порятункову компанію" шляхом часткової організаційної зміни педагогічної праці.
У межах аналізу процесу управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти як соціально- системного утворення постає також проблема необхідності та доцільності функціонування двох існуючих в Україні типів навчальних закладів: державних і недержавних. Підкреслимо, що для профтехосвіти це має виняткове значення, оскільки йдеться про підготовку професіоналів, яка повинна задовольнити і сталий попит промислового виробництва державної форми, і поточний попит промислово-комерційних утворень.
Відомо, що при змішаній економіці існує і незмішане, і змішане виробництво навіть державної форми власності. Що ж до підприємницького виробництва, то воно породжує більш гостру необхідність оперативної організації виробництва, а значить - і оперативну потребу у кадрах робітників. Враховуючи ці потреби, управлінець має орієнтуватись насамперед на органічну відповідність кваліфікації педагогічного складу специфіці виробництва, яка породила зазначені потреби.
Тут постає ще одна проблема управління досліджуваним явищем. Йдеться про культуру виробництва і культуру управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти. Зовні цей зв'язок слабкий, але проникнення у його сутність викликає ряд саме управлінсько-педагогічних роздумів, які мають неабиякий сенс для ефективності функціонування всієї системи профтехосвіти.
Йдеться про організаційну культуру в тому аспекті роботи, який має опановуватися саме в системі підвищення кваліфікації. Виходячи зі специфіки відповідної системи, організація управління фаховим зростанням педагогічних кадрів (і як ідея, і як об'єктивна дія) повинна розглядатись під кутом зору необхідного і достатнього зв' язку виробництва і профтехосвіти. Тобто в управлінні підвищенням кваліфікації працівників профтехосвіти слід поєднувати виробничий і педагогічний компоненти у певному співвідношенні, насамперед, вводити у викладання такі сучасні науки, що впорядковують як поведінку людей, так і їх мислення (науку управління, філософію, кібернетику та інші). Адже технологія виробництва - це лише послідовність взаємодії певних елементів технічних систем різного рівня складності, які функціонують у заданому режимі, що створила людина і якому вона вимушена підкорятися. Тим більше, що "в сучасних умовах, коли здійснення радикальної ламки застарілих форм виробничих відносин і методів організації економічного життя залежить від цілісності нової моделі господарського механізму і впровадження його передбачає, щоб на кожному етапі складались взаємопов'язані відносини, що являють по можливості відповідну систему, здатну до подальшого розвитку, щоб у ланцюгу змін і нововведень не було слабких ланок і гальмуючих розвиток застарілих економічних форм, дуже важливим є організаційно - економічне бачення суспільних процесів, що відбуваються" [1]. Така спорідненість технічного і соціального режимів є спорідненістю різного рівня комплексів, знання про які повинні входити в управлінську підготовку як педагогів, так і тих, хто управляє освітою.
Нагадаємо, що процес управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників профтехосвіти як соціально- системне явище знаходиться у певній управлінській підсистемі суспільства та є її елементом, який входить до її складу тому, що існує галузевий поділ праці, який має бути представлений у цій підсистемі. У науковому обігу і в офіційних документах вона визначається як система, оскільки має автономні властивості системного змісту. Тобто профтех- освіта як система є частиною освіти. Остання, у свою чергу, є частиною духовного виробництва, яке також є частиною загальносоціального організму. У цю систему відносин входить також управління. Тому управління підвищенням кваліфікації педагогічних працівників слід розглядати як різновид