одним і вимовляти правильно та гучно склади і слова при погляді на їх видимі знаки, пробудити в учнів цікавість і потяг до знань [21, с. 134]. При вивченні грамоти учням пропонувалося виконувати прості письмові роботи: написати своє ім'я, по батькові, прізвище, домашню адресу, перелічити дні тижня, місяці, міри, які найбільше використовувалися, предмети домашнього вжитку. Учні повинні були написати імена членів сім'ї, назви диких та домашніх тварин. Із часом робота ускладнювалася, і вже вимагалося виписати слова, які означали предмети (живі та неживі), якість і дію предмета, написати назви предметів, зображених на картині, змінити однину на множину, і навпаки [24, с. 187]. Для формування грамотності вчителями народних шкіл активно використовувалася звукова диктовка, яка називалася також поперед-жувальною. Її головна мета - покращання грамотності та попередження помилок у правописі [6, арк. 223]. Тексти диктантів вибирав сам учитель. Після перевірки диктантів учителем учні самостійно виправляли неправильно написані слова, які підкреслив учитель. При використанні звукової диктовки вправи поступово ускладнювалися і "наступне основувалося на попередньому" [21, с. 180]. Учитель уважно повинен був спостерігати за роботою слабких та відстаючих учнів.
У процесі роботи з учнями за методом звукової диктовки вивчалися правила правопису. Час від часу вчитель проводив перевірочні диктанти, за результатами яких можна було перевіряти рівень грамотності учнів, засвоєння правил письма, орфографії та граматики. Для правильного нахилу букв при письмі використовувалися спеціальні транспортири. Інспектор Ф. Соловйов власноруч забезпечував ними школи Херсонського повіту [19, с. 21]. Вчитель повен був слідкувати за тим, щоб текст, який диктується, був дітям зрозумілим" [21, с. 182].
Для розвитку пам'яті учні за завданням вчителя списували вправи з підручника. У програмі для початкових училищ, які були затверджені міністром народної освіти 7 лютого 1897 року, у розділі „Російська мова" зверталася увага на роботу учнів з книгою. Списування з книжки розглядалося як процес формування правильного і грамотного письма. Спочатку діти під керівництвом учителя уважно читали текст. Потім читали самостійно і лише після цього приступали до списування тексту з книжки [6, арк. 223]. Вчитель спостерігав, щоб діти писали цілі слова, але не списували окремі букви, тобто розуміли зміст тексту. Практикувалося написання невеликих творів, листів, самостійних письмових робіт. Після закінчення вправи написане перевірялося вчителем.
Письмо давалося значно важче учням, ніж читання, тому вміння писати забирало у вчителя значну частину уроку. Значна увага протягом усіх трьох років навчання надавалася формуванню красивого почерку. Чистописання вимагало старанності від учнів і належного контролю з боку вчителя, який „повинен був слідкувати за кожним рухом учнів і не дозволяти їм ні найменшого відступу від існуючих правил (як сидіти, як тримати перо і зошит і т.п.). На початковому етапі навчання уроки чистописання були короткими, тому що діти швидко стомлювалися, але з часом їх тривалість збільшувалася і до кінця першого півріччя сягала 20-30 хвилин. Учитель власноручно показував кожному учневі написання кожної букви. Діти вивчали терміни чистописання: волосна лінія, натиск, кут, де потрібно, і т.п. Учні писали красиво не лише в зошитах, але й на дошці крейдою, і за цим процесом слідкували учні всього класу, роблячи зауваження своєму товаришу та вказуючи на його помилки [21, с. 248, 249].
З метою підвищення ефективності навчального процесу в XIX столітті на уроках грамоти використовувалися:
Звукові вправи (виділення незнайомих звуків і слів, придумування складів по заданому звуку, якщо звук приголосний, то вказати орган вимовляння).
Вправи у читанні (описування зовні-нього вигляду друкованої букви, порівняння форми букв, якщо це можливо, з предметами, які за своїм зовнішнім виглядом у значній мірі схожі на букви, що вивчаються: С - серп, О - обруч, Р - рукоятка шаблі, Ж - жук і т.п., знаходження вивчених букв на планці, складання самими учнями складів та слів з розрізної азбуки, читання слів і фраз по книжці [21, с. 140].
Для покращання грамотності, формування навичок письма учням пропонувалися самостійні заняття: знаходження і підкреслення букв у книжці; складання з рухливих букв слів, продиктованих учителем, або написаних на дошці прописними буквами, або вказаних у книжці; повторювальне читання слів, виставлених на планці або надрукованих у книзі; складання слів за завданням вчителя з розрізної азбуки; придумування слів за заданою буквою і складання їх; складання фраз із окремих слів [21, с. 141].
Після вивчення всіх букв учитель знайомив учнів з голосними та приголосними буквами окремо, виставляючи їх на верхній планці класної дошки, для того щоб діти краще запам'ятали. Потім діти навчилися складати склади, тобто починався процес вдосконалення техніки читання. Вчитель на уроці декілька разів уголос зразково читав з книги коротку розповідь, потім один із учнів читав той самий текст, і весь клас разом з учителем по книзі слідкували за тим, що читає учень [21, с. 149]. Учителям рекомендувалося вибирати дітям статті для читання, що позитивно впливали на їх світогляд. Учні привчалися до читання виразного і розумного, спокійного і уважного, зосередженого і в голос. У деяких школах застосовувалася так звана "американська" метода навчання грамоти, яка полягає в тому, що діти читали по звуках "урозтяж" [13, с. 141].
У середині XIX ст. між педагогами та організаторами освіти