А., Сердюк А.К.). Звернімо увагу на те, що всі ці дослідження присвячені, головним чином, проблемі самоконтролю у трудовій, навчальній діяльності та у спорті. Дослідження самоконтролю емоцій найчастіше проходило в межах аналізу поняття "емоційної стійкості" (Аболін Л.М., Варданян Б.Х., Зільберман П.Б., Ільїн Е.П., Марищук В.Л., Мілерян Є.О., Оя С.М., Писаренко

М., Платонов К.К., Рейковський Я., Славіна Л.С., Чернікова О.О. та інші). Самоконтроль емоційних станів аналізували Деркач Л.М., Нікіфоров Г.С., Пашко Т.А., Рейковський Я.

Звернімо увагу на те, що проблема самоконтролю менш розроблена у виховній діяльності. Це питання повинно було б розроблятись у діяльності піонерської та комсомольської організацій, які в тоталітарній державі були основним носієм виховання молодого покоління. Коли ми звертаємося до аналізу робіт, які стосуються формування самоконтролю та саморегуляції у цих організаціях, то і там не знаходимо ґрунтовного дослідження цієї проблеми через те, що піонерська та комсомольська організації були підпорядковані тоталітарній державі як основний виховний інструмент, що здійснював зовнішній контроль і знецінював внутрішній самоконтроль, у зв'язку з його непотрібністю. Людина - "гвинтик системи" у середовищі тоталітарної держави - не повинна була замислюватися над своєю діяльністю, тому що все підпорядковувалося державному контролю.

Питання формування самоконтролю в учнів стало предметом широкого вивчення в зарубіжній психології, дослідження самоконтролю полягало у поступовому виокремленні саме психологічного контуру проблеми самоконтролю (К.Хорні, Е.Фромм, Г.Саліван К.Бланкштейн, Б.Джефрей, М.Махоні, Г.Торезен). Наприкінці XX століття велася розробка практичних програм виховання самоконтролю (Р.Актон, С.Дюрінг), програм з формування вмінь та навичок самоконтролю в різних видах діяльності дітей та дорослих (К.Накано, С.Фагер, Р.Лонг, Д.Стівенс).

Серед праць зарубіжних науковців, що досліджували поняття "самоконтроль", на окрему увагу заслуговують роботи представників соціально-когнітивного напрямку Альберта Бандури та Джуліана Роттера. З точки зору соціально-когнітивної теорії люди здатні до саморегуляції та в деякій мірі можуть контролювати свою поведінку.

Поняття самоконтролю, що визначається як емпірично обумовлений засіб стійкого досягнення більш бажаних норм поведінки, у соціально-когнітивній теорії закладено поряд із саморегуляцією. Відомо, що самоконтроль проявляється кожного разу, коли "існуюча в даний час поведінка людини має меншу вірогідність проявлення з точки зору її попередньої поведінки, чим інша можлива реакція" [1]. При самоконтролі реакція, більш бажана (наприклад непаління, помірне харчування), часто супроводжується труднощами у досягненні бажаних результатів, а альтернативні реакції (паління, надмірне харчування) дають приємні, але кінець кінцем негативні результати.

Із соціально-когнітивної точки зору самоконтроль не існує виключно у рамках тільки внутрішніх (наприклад сила волі) або тільки зовнішніх (наприклад підкріплення - у Скіннерівському розумінні) сил. Він проявляється у добре спланованій взаємодії людини та її оточення. Для кращого розуміння цього процесу розглянемо п'ять основних ступенів, що використовуються для покращання самоконтролю.

Уотсон і Тарп [5] визнають, що процес поведінкового самоконтролю складається з п'яти основних кроків. Вони включили в нього визначені форми поведінки, на які треба впливати, збір основних даних, розробку програми для збільшення або зменшення частоти поведінки, що контролюється, виконання, оцінку та завершення програми.

Визначення форми поведінки, яку потрібно змінити. Для того, щоб підійти до цієї проблеми ефективно, нам потрібно перевести невизначені вислови про особистісні особливості у чіткі описи специфічних реакцій, що ілюструють ці особливості.

Збір основних даних. Збір основної інформації про фактори, що впливають на поведінку, яку ми бажаємо змінити.

Розробка програми самоконтролю. Відповідно до тверджень Бандури, зміни частоти повторюваності цієї поведінки можна досягти декількома шляхами. В основному, це самопідкріплення, самопо- карання та планування середовища.*

Самопідкріплення. Бандура вважає: якщо люди бажають змінити свою поведінку, то вони повинні постійно заохочувати себе на "бажані вчинки", додержуючись чіткого алгоритму. По- перше, зважаючи на те, що поведінка контролюється своїми наслідками, вона зобов'язує людину організувати ці наслідки раніше, щоб впливати на

поведінку бажаним чином. По-друге, якщо в програмі самоконтролю визначеною стратегією є самопідкріплення, то необхідно вибрати підкріплюючий стимул, реально доступний для людини.

Самопокарання. Для того, щоб зменшити повторюваність небажаної поведінки, можна також вибрати стратегію самопокарання. Однак суттєвий недолік покарання в тому, що багато людей вважають за складне постійно карати себе, якщо їм не вдається досягти бажаної поведінки. Щоб упоратися з цим, Уотсон і Тарп рекомендують пам'ятати два принципи. По-перше, якщо проблемою є навички навчання (паління, надмірне харчування, пияцтво, сором'язливість або ще щось) то краще використовувати покарання разом з позитивним самопідкріпленням. По-друге, краще використовувати відносно м'яке покарання.

Планування середовища. Для того, щоб небажані реакції зустрічалися рідше, треба змінити середовище навколо себе так, щоб змінилися або стимули, які передують реакціям, або наслідки цих реакцій. Щоб уникнути спокуси, людина може, по-перше, уникати спокусливих ситуацій, або, по-друге, покарати себе за те, що підкорилась їм.

Виконання та оцінка програми самоконтролю. Уотсон і Тарп попереджають, що для успіху програми необхідна постійна уважність, щоб не повертатися знов до старих саморуйнівних форм поведінки. Чудовим засобом самоконтролю є договір з самим собою - письмова угода з обіцянкою дотримуватися бажаної поведінки і використання відповідних форм заохочення та покарання.