Сумарне наукове знання суспільства протягом останніх десятиліть збільшується майже у геометричній прогресії. Створення вузько спеціалізованих напрямків діяльності та інтеграція наук потребують відповідного рівня підготовки фахівців. У цій ситуації найбільш доцільним, на наш погляд, є варіант, коли спеціаліст ознайомлений з основами наук, має вичерпні знання з окремої галузі, напрямку, предмету тощо, а також володіє сучасними досягненнями суміжних дисциплін. Розвиток науки і виробничої практики потребує постійного удосконалення системи знань, оскільки це є "заставою" подальшого наукового прогресу.

Тому цілком зрозумілою є занепокоєність людства у визначенні шляхів і напрямків подальшого розвитку освіти та забезпечення її неперервності. Майже тридцять років тому світова громадськість звернула увагу на цю проблему. Визначення неперервної освіти було сформульовано в Рекомендаціях про розвиток освіти дорослих на ХІХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в 1976 році, а її сутність викладена у двох доповідях авторитетних міжнародних комісій "Вчитися бути" (1972) та "Освіта: прихований скарб" (1995) [2]. Невпинне зростання ролі знань у сучасному світі та безпосередній вплив вищої школи на шляхи розвитку людської цивілізації визначають її відповідальність за подальшу долю людства, саме його існування.

Саме тому під егідою ЮНЕСКО протягом останнього часу було проведено регіональні конференції з питань вищої освіти у Гавані, Дакарі, Токіо, Палермо та Бейруті та Всесвітню конференцію в Парижі у жовтні 1998 року. Одностайним висновком стало положення, що вища школа, щоб бути на висоті завдань, що стоять перед нею, потребує серйозних реформ [1]. Зокрема, в Декларації Гаванської конференції підкреслювалося, що "природа сучасних знань, які характеризуються неперервним оновленням і стрімким розширенням, відповідає концепції неперервної освіти", "модель неперервної освіти повинна бути негайно взята на озброєння". У підсумкових документах Токійської та Бейрутської конференцій зазначалося, що "концепція освіти протягом всього життя має першорядне значення". Конференція в Палермо теж відзначала, що "навчання протягом усього життя з метою особистого і фахового розвитку, зміни роду занять, оволодіння широко-профільною кваліфікацією та відповідності пропозиції і попиту на висококваліфіковані кадри має вирішальне значення". Нарешті, Всесвітня конференція в Парижі сформувала як одне з основних завдань вищої школи в ХХІ сторіччі "забезпечення можливості одержання вищої освіти... протягом усього життя" [2].

В той же час, коли фактично інтеграційні процеси у сфері освіти ведуть до створення єдиного світового освітнього простору, система національної освіти України ще не повною мірою переборола наслідувані від попереднього суспільно-політичного устрою та соціально-економічного укладу принципи організації, цілі і зміст підготовки фахівців. Серед них можна назвати безліч надзвичайно вузьких спеціальностей і спеціалізацій, за якими продовжується масова підготовка фахівців, потреба у яких уже зникла і ніколи не відновиться. Другою із вказаних проблем слід вважати занадто консервативну систему управління освітою. Навіть суто формальне перетворення інститутів (інколи дуже й дуже посереднього рівня) на університети та академії майже не додало їм ні певної автономії у виборі організації, форм та змісту навчання, ні зростання престижу та масштабного виходу на міжнародний рівень освіти. Нарешті, кризовий стан виробництва спричинив фактичну деградацію фундамен-тальної і прикладної науки, яка завжди була потужним двигуном підвищення ідейно- теоретичного і науково-методичного рівня професорсько-викладацького складу та поліпшення матеріальної бази навчальних закладів.

Занадто низька й нерегулярна оплата праці викладачів не сприяє притоку молоді та стимулює від'їзд найбільш висококваліфікованих кадрів за кордон. Нагадаємо, що підготовка доктора наук вимагає близько двадцяти років напруженої праці, якою є навчання від початкових класів до захисту дисертації. Недостатньо розвиненою лишилася й система вивчення іноземних мов, що істотно заважає інтенсивним міжнародним обмінам у сфері освіти, які в Європі вже давно стали нормою.

Все це, не зважаючи на окремі дійсно видатні досягнення деяких науковців, студентів та цілих навчальних закладів, які неможливо недооцінювати, ще гальмує нашу інтеграцію у європейський і світовий освітній простір. А низький життєвий рівень в країні не дозволяє нашим університетам запрошувати провідних іноземних фахівців на тривалу викладацьку роботу в Україні та надавати стипендії іноземним студентам для навчання у нас. Стажування ж наших викладачів та студентів відбувається здебільшого за рахунок грантів та інших коштів, що надаються або самими іноземними навчальними закладами, або різноманітними міжнародними фондами.

Успіх же будь-яких реформ і перетворень у вищій і особливо в середній школі, перш за все, визначається загальнокультурним, фаховим і духовним рівнем професорсько-викладацького складу. Як зазначав голова міжнародної комісії "Освіта ХХІ століття" Жак Делор, "роль педагога є вирішальною. Саме вчителі середньої і початкової ланки повинні знайти шляхи розв'язання тих важких завдань, які стоять перед освітою - сприяти прогресу, формувати глобальний спосіб мислення, забезпечувати соціальну злагоду" [6, 7].

3. Освіченість як чинник економічної стабільності

У сучасному світі в цілому освіченість фахівця визнано важливою складовою і окремою категорією суспільної економічної діяльності. В умовах швидкого розвитку технологій неперервна освіта стає вирішальним чинником забезпечення рівня кваліфікації, який відповідає потребам суспільного виробництва. Володіння ж сучасними можливостями техніки виступає запорукою належної якості виконання