УДК 378.1

Мещанінов О.П., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Основні ознаки та проблеми розвитку університетської освіти

У статті висвітлені основні ознаки та принципи організаційно-педагогічного розвитку університетської освіти з метою випереджаючої підготовки людини до гідного життя у невизначених умовах як підгрунтя неперервної освіти.

The main sings and principles of organizational & pedagogic development of university education are highlighted in the article with the aim of upcoming preparation of a person to uncertain conditions as a background of lifelong studying. За означенням, прийнятим ХХ сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО, "під освітою розуміється процес і результат удосконалення здібностей і поведінки особистості, при якому вона досягає соціальної зрілості та індивідуального зростання" [1, с. 241-242]. Але складність процесу і результату зумовлює виділення окремих підпроцесів, складових, які взаємодіють та доповнюють одна одну, діють у синергетичній єдності й утворюють цілісну освітню систему.

Вступивши у ХХІ століття, необхідно пам'ятати, що у більшості країн світу існує надлишок кадрів з дипломами і недостатність фахівців, здатних на високому професійному рівні вирішувати складні сучасні завдання. Отже, потрібні зміни вищої освіти, і зокрема університетської, як зсередини, так і ззовні, оскільки вимоги до підготовки фахівців формулюються поза системою освіти. Вони виходять із загальних, економічних і суспільних цілей.

Університетська освіта займає провідне місце в системі неперервної освіти. Вона зв'язана з економікою та наукою, технологією та культурою суспільства, і тому її розвиток є важливою складовою стратегії національного розвитку як країни, так і цивілізації.

Уміння передбачати розвиток університетської системи освіти - одна з найважливіших умов успішності її функціонування. Отже, вимоги до фахівців, зміст і процес їх підготовки повинні носити випереджаючий характер у порівнянні з існуючою практикою.

Головна мета проектування випереджальних кваліфікаційних вимог до фахівця полягає у забезпеченні відповідності між змінами особистіс- них та суспільних потреб, у соціальному розвитку і перспективами зміни науки, техніки, економіки, культури, в економічному зростанні, разом з відображенням їх у цілях і змісті підготовки.

В останні десятиліття ХХ століття спостерігається криза системи освіти і її організаційних структур. Криза є результатом недооцінювання ролі освіти, значення її в гуманістично орієнтованому соціальному прогресі. У більшості західних країн криза виявляється як неадекватність рівня, характеру, спрямованості освіти постіндустріаль- ному характеру цивілізаційного розвитку [6].

На думку Ф.Г. Кумбса, "сутність кризи можна охарактеризувати словами "зміна", "пристосування" і "розрив" [4; 7]. Вчений відмічає, що, починаючи з 1945 року, спостерігається величезний стрибок у розвитку і зміні соціальних умов. Це викликано "революцією" у науці і техніці, в економіці і політиці, у демографії. Однак науково-технічна революція, прискоривши соціальні процеси, не змогла втягнути в процес змін систему освіти. У результаті відбувся розрив, поглибилась нерівномірність між вимогами суспільства і можливостями освіти, між економічним зростанням та соціальним розвитком.

Наведемо основні ознаки, що є підтвердженням високого рівня кризового стану системи освіти:

Для визначення гуманітарного стану і можливостей соціально-економічного розвитку країн із середини 80-х використовується інтегративний показник - індекс розвитку людини, що враховує не тільки рівень освіти, але й очікувану тривалість життя і реальний валовий внутрішній продукт на душу населення. За десятиріччя Україна опустилася з 45-ї на 80-ту позицію серед 173 країн за шкалою людського розвитку [8, с. 26].

Національній безпеці України безпосередньо загрожує фінансова політика у відношенні до соціальної сфери взагалі й особливо до університетської освіти.

Важливість освіти в економіці країни особливо підкреслена в теорії людського капіталу Т.В. Шульца, Нобелівського лауреата 1980 року, відповідно до якої ресурси, що витрачені на освіту, є вкладенням у людський капітал [16; 18]. Вчений довів, що долар, вкладений в освіту, дає за 50 років прибутку в три рази більше, ніж долар, вкладений безпосередньо в економіку [17]. Підкреслимо, що у США витрати на освіту й армію зрівнянні. А підвищення освітнього рівня працівників забезпечує в США, Німеччині, Японії до 40-60% приросту національного доходу.

Постіндустріальний етап цивілізаційного розвитку викликає необхідність не простого підвищення рівня освіти, а формування іншого типу інтелекту, мислення, ставлення до швидкозмінних технічних, соціальних та інформаційних досягнень. Отже, перспективи пов'язані з формуванням нового рівня світогляду [5, с. 5].

Одну з концепцій кризи освіти можна визначити як технократичну (пом'якшений варіант - сцієнтистсько-технократичну), що для подолання розриву пропонує сфокусувати зміст і методи на формуванні раціональних умінь оперувати інформацією, володіти комп'ютерними технологіями, мислити професіонально-прагматично. Основною цінністю технократичної концепції подолання кризи є орієнтація на професіоналізм і організацію навчання у взаємозв'язку з вимогами ринку і соціального замовлення сучасного суспільства.

Другу концепцію вчені визначають як гуманітарну, що вбачає джерела і зміст кризи в дегуманізації освіти, перетворенні її в інструментальну категорію індустріальних і ринкових відносин. Один з видатних гуманістів XX ст. Е. Фромм головний зміст глибокої та необхідної реформи бачить саме у гуманізації освіти [11].

У доповіді ЮНЕСКО, яка підготовлена експертами під керівництвом Е. Фора, "Учитися, щоб бути. Світ освіти сьогодні і завтра" [15] визначено, що людина може реалізуватися винятково завдяки процесу одержання протягом усього свого життя нового досвіду й актуалізації вже наявного. Тільки при такому розумінні, що явно виходить за рамки інституціонально визнаних видів освітньої діяльності, освіта може забезпечити виконання важливих соціальних і культурологічних функцій. Експертами визначені основні принципи проведення освітніх