Особливо відмітимо доповідь Римського клуба, підготовлену у 1979 р. Д. Боткіним, М. Ель- мандирою, М. Малитцем, "Немає меж навчанню. Об'єднуючи людей" [12]. Був проголошений принцип випереджаючої підготовки людини до невизначених умов, з якого випливає і уявлення про неперервну освіту, що покликана забезпечити умови багаторазового повернення людини в освітню систему. Повернення тоді, коли людина зіштовхується з новими проблемами. Підкріплено уявлення про навчання крізь життя і для життя, у рамках якого роль навчального закладу усе помітніше стає сервісною. Заклади усе більше покликані обслуговувати і задовольняти різноманітні освітні запити. Тобто поряд із проведенням традиційного й основного навчального процесу, що забезпечує базу для адаптації' в соціокультурній практиці, потрібні консультаційні і супровідні послуги.

В умовах швидко мінливого змісту знань, постійного його збільшення зі зростаючими темпами у всіх країнах спостерігається реформування системи вищої освіти за основними принципами: неперервність; диверсифікація чи багаторівневість; фундаментальність; інтегрованість; гуманітаризація; демократизація; гуманізація; інтеграція з наукою і виробництвом; комп'ютеризація.

Сьогодні фахівець - це людина із широкими загальними і спеціальними знаннями, яка здатна швидко реагувати на зміни у техніці і науці, що відповідають вимогам нових технологій і які неминуче будуть упроваджуватися. Фахівцю сьогодні потрібні базові знання, проблемне, аналітичне мислення, соціально-психологічна компетентність, інтелектуальна культура та властиві морально-духовні цінності.

Принцип неперервності відноситься до найважливіших методологічних принципів пізнання, що забезпечують цілісність, системність, послідовність сприйняття буття і формування стійких знань, навичок та умінь.

У концепції "неперервної освіти" П. Лен- грандом втілена гуманістична ідея, що ставить у фокус всіх освітніх процесів людину, якій варто створити умови для повного розвитку здібностей протягом усього життя. Неперервна освіта означає процес навчання крізь усе життя, у якому важливу роль грає інтеграція як індивідуальних, так і соціальних аспектів людської особистості та її діяльності.

Поштовхом для створення концепції неперервної освіти суспільства знань є глобальна концепція "єдності світу" ("global vision"), відповідно до якої всі компоненти людської цивілізації взаємозалежні і взаємозумовлені. При цьому людина є головною цінністю всіх процесів, що відбуваються у світі.

Р. Даве визначає 25 характерних ознак як підсумок проведеного ним фундаментального наукового дослідження проблеми неперервної освіти [13; 14]:

охоплення людини освітою продовж усього життя;

розуміння освітньої системи як цілісної, що включає дошкільне, основне, послідовне, повторне, рівнобіжне навчання та виховання і яка поєднує та інтегрує всі рівні й форми;

включення в систему освіти, крім навчальних закладів і центрів дошкільної підготовки, формальних, неформальних і позаінституційних форм проведення освіти;

горизонтальна інтеграція: будинок - сусіди - місцева соціальна сфера - суспільство - світ праці - засоби масової інформації - рекреаційні, культурні, релігійні організації та інше; між досліджуваними предметами; між різними аспектами розвитку людини, такими як фізичним, моральним та інтелектуальним, і на окремих етапах життя;

вертикальна інтеграція: між окремими етапами освіти (дошкільною, шкільною, після- шкільною), між різними рівнями і предметами усередині окремих етапів; між різними соціальними ролями, що реалізовані людиною на окремих етапах життєвого шляху: між різними якостями розвитку людини - якостями тимчасового характеру, такими як фізичний, моральний, інтелектуальний розвиток та інше;

універсальність і демократичність освіти;

створення альтернативних структур її одержання;

поєднання загальної і професійної освіти;

акцент на самоосвіту, самовиховання, самооцінку;

акцент на самоврядування;

індивідуалізація навчання;

навчання в умовах різних поколінь у родині, суспільстві;

розширення кругозору;

полідисциплінарність знань, їхньої якості;

гнучкість і розмаїтість змісту, засобів навчання;

здатність до асиміляції нових досягнень науки;

удосконалювання умінь учитися;

стимулювання мотивації до навчання;

створення відповідних умов для навчання;

реалізація творчого й інноваційного підходів;

полегшення зміни соціальних ролей у різні періоди життя;

пізнання і розвиток власної системи цінностей;

підтримка і поліпшення якості індивідуального і колективного життя шляхом особистого, соціального і професійного розвитку;

розвиток, що виховує і навчає суспільство: учитися для того, щоб "бути" і "ставати" кимсь;

системність принципів освітнього процесу.

Наведені ознаки-принципи покладені в основу реформування національних систем освіти у багатьох країнах світу: США, Японії, Німеччині, Великобританії, Канаді, країнах "третього світу" і Східної Європи, включаючи СНД.

Ефективність університетської системи освіти суттєво залежить від моделювання запитів споживача, оскільки інформація, що недостатньо зв'язана з загальнокультурним і професійним ростом особистості, виявляється малозначимою та малопродуктивною. Основним принципом організації неперервної освіти має бути принцип єдності врахування інтересів сьогоднішньої практики, перспектив розвитку й удосконалення діяльності людини.

Система неперервної освіти є найважливішим соціальним фактором підготовки особисто - сті до творчої самореалізації протягом усього життя. Рішення проблеми формування у фахівця творчого ставлення до своєї справи здійснюється через сполучення самоосвіти з наданням можливості в будь-який момент скористатися допомогою висококваліфікованих викладачів і фахівців. Це зумовлює зміну моделі освіти в цілому. Відбувається перехід від монофункціональної моделі, що орієнтована на підготовку фахівця у конкретній галузі, до поліфункціональної моделі, в основі якої - вільний розвиток особистості кожного, формування здатності до саморозвитку.

Принцип диверсифікації передбачає багаторівневу структуру, переважно орієнтовану на ступеневу англо-американську модель університетської освіти. Розвиток університетської освіти визнається пріоритетним, а більшість технічних, педагогічних, медичних та інших закладів перетворюється в університети. При цьому виявляється низка протиріч, в основі яких лежить принципова розбіжність традиційної радянської моделі вищої освіти. Для неї переважно характерні ознаки: масовість, репродуктивність, слабка орієнтація на самоосвіту, орієнтація на середнього студента, авторитарність викладання, фіксовані рамки, що визначають терміни, спеціалізацію, форми і зміст навчання, відсутність диференціації, однаковість освітніх структур.

Для загальноприйнятої в країнах Заходу моделі вищої освіти характерні зовсім інші