відмінні ознаки: висока селективність при переході з нижчого ступеня на вищий і велика варіативність при виборі спеціалізації; гнучка спеціалізація і наявність різних дипломів, організаційна обґрунтованість рівнів, різноманіття різних форм навчання. Нині спостерігається тенденція створення нових типів вищих навчальних закладів неуні- верситетського типу: дворічні технологічні інститути у Франції, вищі професійні школи в Німеччині, общинні і технічні коледжі в США, різні типи коледжів у Великобританії та інші. Це мобільні та динамічні вищі навчальні заклади, що орієнтовані на пріоритетне забезпечення регіонів фахівцями. В Україні також виникають навчальні комплекси і структури нового типу.
Основними перевагами багаторівневої структури вищої освіти є наступні:
реалізація нової парадигми освіти, що полягає у фундаментальності, цілісності і спрямованості на особистість;
значна диверсифікованість і реагування на кон'юнктуру ринку інтелектуальної праці;
підвищення освіченості випускників, спрямованих до "освіти крізь усе життя" на відміну від "освіти на все життя";
свобода вибору "траєкторії навчання" і відсутність тупикової освітньої ситуації;
можливість ефективної інтеграції із середніми загальноосвітніми і середніми спеціальними навчальними закладами;
стимулювання значної диференціації середньої освіти;
широкі можливості для післядипломної освіти;
можливість інтеграції у світову освітню систему.
Отже, інтеграція по напрямах багаторівневої вищої і по спеціальностях професійної освіти у єдиній структурі є важливою стратегією становлення і розвитку університетської системи освіти України.
Пріоритетні задачі в області диверсифікації освіти:
пошук нових, найбільш гнучких і економічних, організаційних форм освіти, що відбивають наявні потреби суспільства і можливості існуючої системи освіти;
взаємодія окремих компонентів освітньої системи;
контроль відповідності системи і якості освіти цілям і потребам суспільства;
наповнення змістом діючих освітніх інституцій, удосконалення механізмів забезпечення саморозвитку системи освіти, визначення оптимального співвідношення між освітніми компонентами;
відпрацювання шляхів інтеграції у світову освітню систему;
виявлення конкретних механізмів задоволення освітніх потреб;
економічне і юридичне забезпечення системи освіти.
Принцип фундаменталізації покладено в основу багаторівневої системи освіти і означає різнобічну гуманітарну і природничо-наукову освіту на основі оволодіння фундаментальними знаннями - "освіта вшир". Розповсюджена точка зору, що фундаментальність освіти припускає, по-перше, виділення визначеного кола питань по основних областях знань даного напряму науки і загальноосвітніх дисциплін, без яких немислима інтелігентна людина; по-друге, вивчення складного кола питань з повним обґрунтуванням, необхідними посиланнями, без логічних пробілів; по-третє, процес нелінійної взаємодії людини з інтелектуальним середовищем. А Н.Ф. Тализіна підкреслює, що фундаментальність освіти - генеральний шлях підготовки фахівця, що задовольняє вимогам науково- технічної революції [9; 10].
Пріоритетом системи освіти, що задовольняє принцип фундаменталізації, є надання не прагматичного, вузькоспеціалізованого знання, а методологічно важливого, довготривалого й інваріантного знання, що передує цілісному сприйняттю наукової картини навколишнього світу, інтелектуальному розвитку особистості і її адаптації у швидкозмінних соціально- економічних і технологічних умовах. В той же час принцип фундаменталізації освіти тісно пов'язаний із принципами професіоналізації та варіативності. Так, принцип варіативності змісту полягає в можливості своєчасного й оперативного введення у навчальний матеріал нових актуальних відомостей, пов'язаних зі змінами, що відбулися за визначений проміжок часу, у науці, техніко-технологічних концепціях і соціально-економічних відносинах; в адаптації змісту до визначеного контингенту студентів, тобто адаптації до особистості; у можливості побудови навчального процесу з орієнтацією на більш високий ступінь професійної освіти.
Принцип інтегрованості компонентів організаційно-педагогічної матричної структури, взаємозв'язків: між досліджуваними об'єктами та предметами; між фізичним, моральним та інтелектуальним аспектами розвитку людини на кожному з етапів життя; між дисциплінами; між окремими етапами освіти; між рівнями й елементами усередині окремих етапів; між соціальними ролями, що реалізовані людиною на окремих етапах життєвого шляху; між різними якостями розвитку людини - якостями фізичного, морального та інтелектуального розвитку.
Принцип гуманітаризації зумовлює "переорієнтацію освіти з предметно-змістового принципу навчання наук на вивчення цілісної картини світу й насам-перед - світу культури, світу людини, на формування в молоді гуманітарного й системного мислення; систему заходів, спрямованих на пріоритетний розвиток загальнокультурних компонентів у змісті, формах і методах навчання й таким чином на формування особистісної зрілості учнів, розвиток їхніх творчих здібностей. Гуманітаризація освіти спрямована на подолання утилітарно-економічного, технократичного підходу до освіти як системи підготовки кадрів і робочої сили з його нехтуванням людиною і духовними цінностями" [1, с. 77].
Принцип демократизації, як визначає С.У. Гончаренко, "передбачає децентралізацію, регіо- налізацію в управлінні освітою, автономізацію навчально-виховних закладів у вирішенні основних питань діяльності, поширення альтернативних (приватних) навчально-виховних закладів, перехід до державно-громадської системи управління освітою (участь батьків, громадськості, церкви), співробітництво учитель-учень, викладач-студент у навчально-виховному процесі" [1, с. 85].
Принцип гуманізації як "центральна складова нового педагогічного мислення, яка передбачає перегляд, переоцінку всіх компонентів педагогічного процесу у світлі людинотворної функції" [1, с. 76], ціннісна переорієнтація людського мислення і дії з предметно-речових компонентів на суб'єктно-гуманістичні виступає дієвим механізмом переходу від технократичної предметоцентристської до гомоцентристської парадигми.
У педагогічній науці розвивалися різні гуманістичні теорії (Дж. Дьюї (1859-1952) [1, с. 107], А.Г. Маслоу (1908-1970) [1, с. 201], К. Роджерс, К.Д. Ушинський (1823-1871) [1, с. 342] та інші), що вважають своїм предметом особистість, яка завжди прагне до самоактуалізації, саморозвитку та самовдосконалення. Великий американський філософ і педагог Дж. Дьюї писав про зміну, яка починається у справі освіти та полягає у переміщенні центру ваги. Це - зміна, революція, подібна тій, котру зробив великий Копернік, коли астрономічний центр був переміщений із землі на сонце. Дитина стає сонцем, навколо якого обертаються засоби освіти, вона - центр, навколо якого вони організуються [2].