З другої половини ХІ століття Києво- Печерський монастир поступово набуває статусу центру боротьби за самостійність давньоруської церкви. Тут засновується школа співу, з'явилися свої майстри церковного співу - "розспівщики" (3; с. 18). (Л. Архипович, А. Шреер-Ткаченко, Т. Шиффер, Т. Коришева. Музыкальная культура Украины. - М.: Музгиз, 1961. - 205 с.). Щодо навчання дітей та молоді співу у давні часи, то до нас дійшли свідчення, що грецькі співаки, які з'явилися на Київський Русі у ХІ-ХІІ століттях, разом із християнськими священиками передавали своє вокальні знання та вміння місцевим дітям.

У часи правління Ярослава Мудрого прийшли на Русь "богоподвизаеми трие певци греческии с роди своїми"(11; с. 224). (Книга Степенная, ч. 1. - М., 1775. - С. 224). Це вказує на тісні зв'язки між грецькою та українською співочими культурами. В тому ж таки ХІ столітті при Андріївському монастирі в Київі онука Ярослава Мудрого Янка заснувала школу, де дівчаток вчили грамоті, ремеслам, а також співу. "Собравши же молодых девиц неколико обучала писанию, також ремеслам, швению, пению и иным полезным им знаниям" (23; с. 95).

Розглядаючи становлення вокально-хорової культури, приходиш до думки, що розвиток цього мистецтва, починаючи від Київської Русі і до ХХ ст., можна умовно поділити на два періоди і відповідні їм стилі виконання: монодичний і багатоголосний. Встановити точний рубіж між ними важко, оскільки вони майже до нашого часу існують паралельно, особливо у сільській місцевості.

Монодичний спів був відомий в Русі задовго до введення християнства. Грецька вокальна культура на українській ниві не могла не трансформуватися під впливом місцевих традицій. Цьому сприяло і те, що тоді не існувало усталеної системи запису музичних творів. "Так звані екфонетична, палеовізантійська і крюкова нотації, якими користувалися, не давала чіткої уяви про інтонаційний склад мелодії, котрі доводилося вивчати на слух. При цьому складні наспіви важко було засвоїти, не змінивши їх відповідно до мистецької свідомості виконавців".(5; с. 151).

Щодо виникнення багатоголосся у православному церковному співі існує кілька версій. "Степенна книга" свідчить, що "трисоставное сладкогласование" і "самое красное демественное пене" були введені співаками " из грек", які прийшли до Києва в 1053 р. при Ярославі Мудрому. Проте інших даних, які б підтверджували таке давнє походження багатоголосся, поки що не виявленою (5; с. 171).

Реформа церковного співу відноситься до кінця ХУІ і початку ХУП століття. Однією з причин, що спонукала до реформи, була національно-визвольна боротьба. Щоб зміцнити свій вплив на народ, православна церква мала знайти нові форми впливу відмінного від пишного монодичного співу, пов'язаного з інструментальною музикою, що притаманно було католицькій службі. І така форма була знайдена - це був багатоголосний хоровий спів a cappella, який отримав назву "партесного", тобто співу по окремих партіях.

У кінці ХУІ ст.. на Україні вже був розвинений й отримав підтримку серед широких верст населення багатогосний спів, про що свідчать звернення духовенства до візантійського патріарха Мелетія Пегаса в 1594 р. з проханням офіційно санкціонувати нову багатоголосну форму виконання у процесі богослужіння. У відповіді патріарх зазначав, що він не заперечує практику співу в церіях "живим голосом або голосами, як і де у кого є звичай співати богові", не засуджує " ні одноголосного, ні багатоголосного співу, аби він був відповідним і благопристойним" (15; с. 89).

Схвалення патріархом ідеї впровадження багатоголосного співу в богослужіння було важливим кроком з боку українського духовенства, яке під впливом загальнонародного руху вживало рішучих дій у боротьбі з католицизмом за національну й релігійну самобутність. Повнозвучний багатоголосий спів мав протистояти пишній службі католицького костьолу, де використовувалися органна музика і монодичний хоровий спів.

"Широкому впровадженню багатоголосного (так званого партесного) співу сприяв інтенсивний розвиток шкільної освіти на Україні, який припадає на другу половину ХУІ ст. Цей спів вивчали майже в кожній школі. Він входив також до програм братських шкіл Львіва, Луцька, а пізніше Києва. Вивчали його і в Острозький школі, заснування якої передувало появі численних братських шкіл" (6; с. 172).

В умовах гострої соціальної і національної боротьби дедалі усвідомлювалась потреба в людях, які могли б гідно виступати проти спритних та ерудованих єзуїтів. Вирішення проблеми організації шкіл узяли на себе братства, які поставили за мету створити самобутню й оригінальну систему виховання, яка грунтувалася на ідеї про те, що як немає народу без мови, так немає народу без своєї системи виховання, бо народ, який не здатний передавати підростаючим поколінням свій багатовіковий досвід, приречений на загибель.

Особлива увага у виховній системі братських шкіл приділялася питанням вокально-хорової освіти. У Львівській школі спів вважався одним з провідних занять. При вступі учнів до школи у першу чергу звертали увагу на голос і слух. Тут був організований учнівський церковний хор. Братство утримувало спеціальних вчителів співів. А учень, який співав у хорі, одержував особливу платню, їжу й одяг, тобто створювалися спеціальні умови для розвитку музично обдарованих дітей. Вміння співати дуже високо цінувалося й у Луцькій школі, де до статуту було внесено в обов'язки вчителів піклуватися по батьківськи про учнів, здібних до співу. У Київському колегіумі також багато уваги