Завдяки такому піклуванню значно поліпшився культурний рівень українців, зросла національна вокальна школа. Українське вокальне мистецтво зробило суттєвий крок уперед. У ХУІ-ХУП ст. багатоголосний партесний спів плідно розвивається в практиці церковних хорів, але головними музично- виховними центрами на той час стали хори українських братств та великих монастирів. Високого рівня вокальної культури вдалося досягти завдяки дбайливому ставленню у братських школах до розвитку хорових та співацьких навичок, вмінню тогочасних педагогів підтримати самобутні таланти серед народу, використати багатство його співучої мови для створення самобутньої системи виховання. Як наслідок, Україна дарує світу цілу низку яскравих музикантів, співаків, композиторів, педагогів.

Значний внесок у розвиток хорового співу і становленні вітчизняної вокальної школи зробив український композитор, теоретик і педагог Микола Павлович Дилецький (близько 16301690 рр.) який вчився у деяких польських музикантів, а пізніше у Воскресенському монастирі під Москвою, заснував музичну школу. Великий інтерес для нас становить його фундаментальна музично-теоретична праця "Грамматика мусикійского пеня", відома в кількох рукописних списках з 1675 року і надрукована в 1679 році в Москві з додатками Іоанникія Коренева. На питання "Что есть муси кия? Дилецький відповідає:"Муси кия есть... пене, иже серце человеческая возбуждает или до увеселения или до жалости" (20; с. 187).

Ця граматика стала нібито містком, завдяки якому церковний хоровий спів ще більше наблизився до народного та світського. М.Дилецький пише, що вся музика складається з ступенів і відношень між ними, так само, як і граматика мови з літер і складів. Як від пізнання складів слова, міркувань залежить грамотність людини, так і від знання "мусікії", ступенів і їх побудови залежить музична грамотність. Тому не дивно, що значне місце у "Грамматике мусикийского пеня" займають методичні поради щодо навчання дітей музичної грамоти ("Образ учения детей"). Аби допомогти дитині у засвоєнні теоретичних основ хорового співу, М. Дилецький розробляє допоміжні схеми, таблиці, вправи, завдяки яким активізується процес сприйняття теоретичного матеріалу. Означені методичні розробки свідчать не лише про широту поглядів композитора, але й про значний педагогічний досвід.

Слід зазначити, що теоретична основа звукоряду на той час ще не розвинулась в Росії в ладову систему, як це було на заходи, і тому весь музично-теоретичний матеріал і сольфеджування спиралися на стару церковно- ладову основу з застосуванням гексахордової системи. "Шесть знамений мусикийских, - пише Дилецький, - уть, ре . ми . фа, соль . ля иже суть сия. И на двое разделяются уть, ми . соль - веселого пеня . ре . фа . ля - жалостного пеня. Письма или словеса мусикийския, тыя суть основанием пения" (22; с. 60-61).

"Далі Дилецький дає церковному звукоряду буквені позначення, визначаючи цим його абсолютну висоту на інструменті і в запису, а також виражає його в гексахордах для співу.

Звідси можна зробити висновок, що в основі звукоряду Дилецького лежить не октавна система, як в сучасній музиці, а гексахорд обо семитонова система, яка складається з двох пов'язаних між собою тетрахордів з півтоном усередині" (12; с. 17).

Перш ніж приступити до навчання дітей співу по нотах, Дилецький пропонує спочатку вчити співати по руці: "понесе рука имать пять пальців, якоже и мусикия пять линий, сиречь струнь, и паки показует, много ли есть мусикийских слов. И так ода научать, где стоит на руце а, где в, где С, где, f, где g".

Літери-ноти розміщені на руці в альтовому ключі. Те ж можна продемонструвати і в інших ключах, із застосуванням складових позначень. Після засвоєння співу по руці М. Дилецький переходить до п' ятилінійного нотного стану.

Крім руки, для наочності М. Дилецький застосовує різні таблиці. Так, наприклад, "коло мусикийское, восходящее горке и исходящее вниз" складається з п' яти кіл, розтошованих з наростанням від внутришнього малого кола до великого, на якому розміщені літери-ноти на лініях і між ними. Настройку до - мі - соль і сам спів по наочних посібниках і нотах Дилецький проводить згори вниз, а не знизу догори, що свідчить про обізнаність автора у закономірностях розвитку голосового апарату.

Застосування численних наочних приладь і нисхідне засвоєння ступенів дає право стверджувати, що М. Дилецький надавав великої уваги зорово-слуховому сприйняттю як невід' ємній частині комплексного музичного розвитку слуху та зручного фізіологічного сприйняття і відтворення послідовності звуків.

Підсумовуючи сказане, слід підкреслити, що "Грамматика мусикийского пения" М.Дилець- кого стала першою на теренах Росії ґрунтовною музично-теоретичною працею і в водночас практичним посібником для композиторів, теоретиків та вчителів співу.

Знайдені документи свідчать, що вже у ХУП- ХУШ століттях на Україні була створена самобутня національна вокально-хорова школа. яка користувалася підтримкою з боку духовенства, світської влади і широких мас народу. Завдяки такій злагоді інтересів та дій українське вокально-хорове мистецтво в цей період стало відомим далеко за межами України. З документів відомо, що у 1652 р. за государевою грамотою у Київ був відряджений путивльський піп Іван Курбатов для купівлі книг і набору співаків. "Курбатов привіз до Москви одинадцять півчих, серед яких був "начальний співак, творець співу строчного (найбільш ранній вид багатоголосся) Федір Тернопільський" (21; с. 2).

Цікаві факти щодо стану вокально-хорового