Однією з основних причин цього було те, що у той методики співу в початкової школі, як правило, виходила з церковного співу, який носив обрядово- церковний характер. Всі методичні розробки, за деякими виняткамиб побудовані на основі послідовного засвоєння церковної мелодії і виходили з її структурної побудови, а не з народної пісні. Тому методичні розробки дореволюційної школи, хоч і мали дещо позитивний вплив на масову музичну освіту народу, проте не можуть бути повністю використаними в радянській педагогіці.
Розглядаючи різні методики та прийоми вокально-слухового виховання дітей, ми звернули увагу на методику запропоновану М.Д.Леон-товичем, в основу якої було покладено принцип природовідповідності, що є особливо важливим у роботі з дітьми. Адже цей принцип не передбачає насильства над природою дитини аби досягти поставленої мети; в його основу покладено пристосування методики до фізіологічних можливостей дитячого організму, пошук прийомів та методів гармонійного розвитку духовної та фізичної складових маленької людини.
Ті, хто знайомий був з педагогічною діяльністю М.Д.Леонтовича, свідчать, що у школах та гімназіях, де він працював вчителем музики, упродовж короткого терміну з' являлися високоякісні хорові дитячі колективи, суттєво піднявся рівень вокальної культури. На запитання, яким чином цього вдавалося досягти, на наш погляд, найбільш вичерпну відповідь дає "Практичний курс навчання співу у середніх школах України", розроблений М.Д.Леонтовичем.
Щиро кохаючись у народній пісні, М.Д.Леонтович пов'язував музичне виховання дітей у школі з фольклором. Створивши власну систему музичного виховання дітей педагог- новатор пропонував починати навчання вокально-хоровим навичкам з безнотного співу, який грунтується на мелодіях народних українських пісень. Причому на відміну від інших методик, де основна увага приділяється вивченню нотної грамоти, розвитку почуття ладу та ін., тут досить ретельно розроблені питання початкового (слухового) етапу вокально-хорової роботи з дітьми.
Окреслюючи основні принципи своїх методичних поглядів М.Д.Леонтович казав: "система кожної методики - це йти від меншого до більшого, від нижчого до високого, від елементарного до труднішого. В музиці та співі ми повинні триматися цього самого напряму... Мусимо, щоб забезпечити успіх, йти зразу не великими кроками, а потроху, щоб потім раз у раз не вертатись назад, щоб не псувати діла" (14; с. 76).
Другим основним положенням, на якому грунтувалися педагогічні погляди музиканта- педагога, є думка про те, що -музика та спів складаються з різних елементів рівноцінної ваги (слова, ритм, мелодія, динаміка та ін.). "Як вчитель початкової школи буде хапатись за все зразу, всьому вчити з першого ж уроку, то можна і наперед сказати, що його праця не дасть добрих наслідків. У молоденьких головках зробиться мішанина, безладдя" (М.Д.Леонтович:
Практичний курс навчання співу у середніх школах України. - К.: Музична Україна, 1989 (14; с. 76). Тобто, якщо перекласти на мову сучасної педагогіки, то це означає дотримуватися принципів послідовності та поступовості у набутті вмінь та навичок.
На початковому етапі, так званому слуховому, діти на слух засвоювали певну кількість народних пісень, які відповідали їх віковим можливостям. Основна увага приділялася розвитку слуху та голосу, тобто на відміну від інших методик, які акцентували увагу на розвиток слуху після або у процесі вивчення нотної грамоти, тут розвитку слуху приділялася прискіплива увага ще до засвоєння нотної грамоти
Спів по нотах у вокально-хоровому вихованні виростає з попереднього етапу без будь-якої перерви. Власне кажучи, спів по нотах розпочався з моменту вивчення та запису ритму пісень. Побачивши, що курс ритмічного навчання (спів ритмів пісень та ритмічні диктанти) засвоєно, вчитель може поступово проводити роботу над суто мелодійними вправами (пісні без слів або поспівки із спеціально подібраними словами).
Цікавою є послідовність засвоєння звуків, запропонована М. Д.Леонтовичем:
після засвоєння стійких ступенів (до, мі, соль) відбувається знайомство із звуком "сі", який тяготіє до звуку "до" і голос дитини сам прагне перейти до стійкого "до". "Взявши до уваги неоднакове значення окремих звуків гами, вчитель у процесі роботи з дітьми має з'ясувати, як дітям легше відшукувати голосом той або інший звук гами і виходячи з цього будувати свою роботу з розвитку інтонаційного слуху. Знаючи "до", дитині не важко знайти "сі", звукоряд "сі-до-ре-мі" легше засвоїти, ніж тетрахорд "до-ре-мі-фа" та ін. Творчий вчитель музики та співів сам має зробити висновки з цього практичного досвіду аби поліпшити справу навчання дітей співу" (14; с. 15);
наступними нестійкими звуками, з якими слід знайомити дітей, є ноти "ре" та "фа", які згруповані навколо "мі". М.Д.Леонтович таким підходом до питання тяжіння звуків висловлює свою незгоду з багатьма авторами, які вважають "ре" нижнім ввідним до тоніки. Він у цьому питанні дотримується думки, що хід "фа-ре-мі" - є більш природним, логічним і саме головне - легше засвоюється дітьми, ніж хід "фа-ре-до";
останнім з нестійких звуків вивчається "ля", яке вимагає розв'язання у "соль", "але ні в якому разі не в "сі", як це робиться в гамі С-dur. Про це свідчить аналіз народних пісень" (14; с. 15).
Щодо використовування для вокально- хорового розвитку дітей співу мажорної гами, яку радять використовувати багато хто з фахівців, то М.Д.Леонтович висловив думку, що в школах діти співають гаму без особливої користі для розвитку свого слуху. Аби спів гам приносив користь, слід робити це таким чином: "учні співають два-три звуки гами, потім витримують