На проблему підвищення загальнокультурного рівня людини доцільно подивитися з погляду вивчення мови (рідної та іноземної) як засобу пізнання культури. "Дитина, що народилася на світ, здавалось би, вчиться розмовляти і більш нічого, але насправді мова підказує їй, з яких предметів та явищ складається оточуюча її дійсність, як потрібно себе поводити, що треба любити, а що ненавидіти, яка її сімейна та етнічна приналежність, яке минуле та сучасне відповідного народу; в результаті дитина, що оволоділа мовою, за п' ять-сім років розвитку стає членом певної національної культури" [2, с. 4]. Проте будь-яка мова, в тому числі і рідна, сама по собі, автоматично не "віддає" інформацію, що зберігається в ній. Необхідні спеціальні цілеспрямовані зусилля як досвідченого викладача, так і правильно зорієнтованого учня або студента, аби здобути та засвоїти цю інформацію, враховуючи, що з цього погляду особливо важлива кумулятивна функція мови: накопичення знань і формування культурної компетенції.

Значний інтерес для лінгводидактики в цьому аспекті становить американський напрямок, що виник на початку 80-х років ХХ століття і отримав назву "культурна грамотність". Концепція автора "культурної грамотності" професора англійської філології Вірджинського університету Є.Д. Хірша зорієнтована, насамперед, на навчання англійській мові американських школярів, тобто носіїв цієї мови. Щоб зберегти націю, важко обійтися без загальновідомих образів фольклору, художньої літератури, знання національних переказів, традицій, звичаїв. Спільне знання цементує націю і є передумовою адекватного спілкування всіх її представників, а також ефективним засобом підвищення освіченості усієї нації. Необхідність накопичення та систематизації таких знань, як справедливо стверджує проф. Хірш, стало очевидним [9].

Так, на підставі численних тестів американське суспільство висловило серйозне занепокоєння великими прогалинами в знаннях молодих американців, що стосуються елементарних основ географії, історії, літератури, політики та демократичних принципів. Газети звернули увагу громадськості на вражаючі за невіглаством відповіді дітей, такі, наприклад, як Сократ - вождь південноамериканських індіанців, в Латинській Америці говорять латинською мовою тощо. Американська громадськість зазначила, що занепад культури та грамотності ставить під загрозу прогрес США як передової держави.

У 1989 р. в Америці вийшла книга Є.Д. Хірша, яка має характерну назву: "Культурна грамотність. Що повинен знати кожний американець". Ця книга про те загальне знання, яким повинні володіти учні та студенти для розуміння того, що вони читають. Такий вид знання Хірш назвав "культурною грамотністю". Автор доводить, що "культурна грамотність" - це проникнення в ту фонову інформацію, якою, за думкою тих, хто пише та говорить, вже володіють ті, хто читає та слухає. Саме ця фонова, тобто додаткова, поширена інформація і є тим ключем, який відкриває шлях до ефективної освіти.

Хірш неодноразово підкреслює утилітарне значення "культурної грамотності": культурно відстала людина приречена на нецікаву, низько- оплачувану роботу, неспроможна здійснити право голосу під час голосування через те, що внаслідок відсутності культури, освіченості позба- вена свідомого вибору тощо. Вирішити всі ці проблеми та сформувати необхідну "культурну грамотність", за думкою Хірша, спроможна лише гуманітарна освіта.

Вже стало традицією, що в газетах, журналах, по телебаченню, у будь-яких засобах масової інформації автори виходять з того положення, як саме собою зрозумілий факт, що події, особи, місцевості, про які йдеться, вже всім добре відомі. Проте неможливо досягти високого рівня навчання, якщо викладачі не можуть розраховувати на те, що учні і студенти не мають у своєму розпорядженні певного обсягу фактів, традицій, символів. Проф. Хірш розробив чіткий план "культурної грамотності" як пріоритетної проблеми в системі навчання. Цікаво, що ця книга в Америці стала бестселером.

Лінгвістичний експеримент, проведений нами серед учнів випускних класів середньої школи, слухачів підготовчого відділення технічних вузів, а також серед студентів-філологів Києва свідчить, що проблема "культурної грамотності" не менше, ніж для американців, актуальна і в Україні. Цей експеримент показав також, що проблема "культурної грамотності" невід'ємна від проблеми засвоєння специфічного шару незрозумілих слів, за нашою термінологією, "глосем", і важлива як з погляду загальномовних, так і з культурологічних позицій [6].

Навчання "культурній грамотності" з урахуванням української дійсності передбачає виявлення лексики, аксіологічно важливої в загальному культурологічному відношенні (найменування реалій, відомих усьому людству, знати які принципово необхідно кожній освіченій людині будь-якої національності), і слів, що позначають реалії культури носіїв української мови. Для формування національно-культурної компетенції носіїв мови особливе значення мають так звані безеквівалентні слова, план змісту яких неможливо порівняти з будь-якими іншомовними лексичними поняттями, в певному розумінні такими, що не перекладаються. Правильне засвоєння та розуміння безеквівалентної лексики позначається на адекватному сприйнятті творів національних культур. В цьому випадку важливим є також правильне засвоєння читачами фонових знань, спільних для учасників комунікативного акту, зокрема для письменника та читача.

Поняття фонових знань є похідним від лексичного фону,