нової семасіологічної категорії, що може посісти одне з центральних місць в соціолінгвістичному аналізі мови. Лексичний фон досить суттєвий також в лінгводидактичному відношенні, тобто в практиці викладання мов. Лексичний фон, як і "культурну грамотність", не можна розглядати як здобуток окремої людини, це приналежність мови, явище масової, суспільної, тобто мовної, свідомості. Подібно до того, як слово має властивість масової відтворюванос- ті, загальної відомості, так і лексичний фон в його основних семантичних частках стійко відомий всім членам національно-культурної та мовної спільноти. О. С. Ахманова характеризує знання такого роду як "спільне знання реалій тими, хто говорить, і тими, хто слухає, що є основою мовного спілкування" [1, с. 498]. Таким чином, формування фонових знань, згідно з термінологією Верещагіна та Костомарова по відношенню до іноземців, можна розглядати як формування "культурної грамотності" по відношенню до носіїв мови.
Формування "культурної грамотності" передбачає вироблення в свідомості носіїв мови понять про предмети та явища, котрі суттєво необхідні для адекватного володіння екстралінгвістичною, тобто позамовною, інформацією про елементи широковідомої в середовищі цієї нації культури, як інтернаціональної, так і національної, при читанні представниками цієї нації облі- гаторних творів. "Вітчизнознавство" передбачає спільне вивчення рідної мови та культури носіями мови. Під "вітчизнознавством" розуміємо такий лінгвометодичний напрямок при викладанні рідної мови, який передбачає глибинне її вивчення, засноване на лінгводидактичному виявленні специфіки мови з точки зору: 1) її соціальної обумовленості (відображення культури у мові та мови у культурі); 2) історичного розвитку мови у її першоджерелах та через контакти з іншими мовами (історичне пояснення сучасних мовних явищ); 3) соціального розшарування мови (мовні особливості різних соціальних груп на фоні національної літературної мови та її функціональних стилів).
"Культурна грамотність" (як загальне куль- турознавство, так і "вітчизнознавство") передбачає інше знання про країну, ніж при презентації цього знання іноземцям. Для іноземців немає необхідності моделювати всю сукупність знань носія мови, а достатньо обмежитися моделюванням "міні-фону", який Верещагін та Костомаров розуміють як сукупність знань, які присутні у всіх носіїв цієї культури і які використав письменник при створенні художнього твору. Презентація цих знань належить до завдань лінгвокраїнознавства.
"Культурна грамотність" передбачає вивчення більш широкої сукупності знань та емоцій, пов'язаних з певним колом уявлень деякої культурної спільноти. Це і особистий життєвий досвід, і традиції культури, і різноманітні естетичні та емоційні враження, які присутні у носіїв мови при сприйнятті світу. Отже, "культурну грамотність", як і лінгвокраїнознавство, можна вважати аспектом у викладанні мови. Традиційно виділяють чотири аспекти: фонетичний, лексичний, граматичний та стилістичний. "Культурна грамотність" - ще один аспект, який не виділявся раніше в нашій країні при викладанні рідної мови ії носіям. Прийоми викладання цього аспекту мови різноманітні у залежності від поставленої мети, проте специфіка матеріалу, що вводиться, полягає в тому, що він відбиває екстралінгвістичну, позамовну семантику, тобто особливу інформацію, яка хоча і належить мові, але знаходиться за її межами.
У вузівській практиці викладання історії відомий унікальний спецкурс В.О. Клю- чевського "Термінологія російської історії", який вчений читав в Московському університеті для студентів ІІІ-IV курсів історико-філоло- гічного факультету. В основу цього курсу був покладений тематико-хронологічний принцип, згідно з яким викладання мови її носіям було пов'язане із презентацією культури [4].
З позицій "культурної грамотності" сьогодні можна інакше розглядати і соціолінгвістичну "теорію мовних кодів" англійського соціолога Б. Бернстайна [8], яку в Радянському Союзі критикували, адже вчений стверджував, що існуючі форми користування мовою обумовлені певними соціальними структурами, за термінологією Бернстайна, "класами", критеріями виділення яких Бернстайн обирає такі ознаки, як освітній рівень, кваліфікацію тощо. В своїй теорії Бернс- тайн наслідує неогумбольдтіанство, представники якого вважали головною функцією мови створення думки. За визнанням самого Бернс- тайна, великий вплив на його концепцію справив Е. Сепір, який, як відомо, розумів мову як творчу силу, що розмежовує та класифікує факти об' єктивної дійсності, тобто їх відбиття в свідомості людини. Значною мірою теорія Бернстайна пов'язана і з вченням Б. Уорфа про мову як засіб формування людиною свого світосприйняття та власної особистості.
Так, Бернстайн доводить, що ступінь володіння рідною мовою, загальнокультурна обізнаність значною мірою впливають на всю подальшу долю людини, зокрема на її кар'єру. І тому, що в класовому суспільстві можливості досягти "культурної грамотності" різні, неоднаковими є і шанси досягти успіху в житті. Бернстайн вбачає майже головну різницю між "класами" в психології їх представників, що пов'язано, на його думку, із загальною культурною освіченістю.
Так, головними особливостями представників вищого і середнього класів він вважає енергійність, ініціативність та цілеспрямованість дій. Їм притаманна певна дисципліна поведінки, вони можуть скеровувати свої дії таким чином, щоб досягти віддаленої мети. В цілому для них характерне активне ставлення до оточуючих соціальних об'єктів і зв'язків. У представників "нижчого" класу, за думкою Бернстайна, відсутні всі ці якості. Вони, як правило, зайняті сучасними подіями свого життя, і їхнє ставлення до свого майбутнього - пасивне. Різниця в світогляді різних класів призводить до того, що кожному з них властива своя форма використання та розуміння мови, свої "мовні коди".
Показово, що багато положень теорії "мовних кодів" Бернстайна було сприйнято як практичне керівництво державними установами, що регулюють питання освіти та культури в Англії, США,