Думка про виховання особистості шляхом прилучення до культурних цінностей людства через мову існувала здавна. Відома, наприклад, філософсько-лінгвістична теорія "пансофії" (своєрідної загальної мудрості, освіченості) видатного польського філософа та педагога ХУП ст. Я.-А.Коменського [5]. Згідно з його теорією, необхідно створити науку про Всесвіт, універсальну класифікацію предметів та явищ, які потрібно знати всім. За думкою Комен- ського, розповсюдження пансофії на все людство приведе до повного його виправлення і покладе початок створенню гармонійного суспільства.

На філософсько-лінгвістичну концепцію Ко- менського вплинуло пояснення виникнення та змішення мов, яке викладене в Святому Письмі (біблійний переказ про Вавілонське стовпотворіння). Коменський вірив в існування ідеальної допотопної мови, яку подарував людству Господь, і в існуючий споконвічний паралелізм між структурою мови та структурою Всесвіту. Порушення такого паралелізму виникло, за думкою Коменського, внаслідок вавілонського змішення мов, а також внаслідок відсутності достатньої кількості "пансофічних" книг (тобто таких, в яких зібрані загальнокультурні надбання людства). За Коменським, все життя людини - з моменту народження і до самої смерті - повинно стати постійним удосконаленням особистості завдяки засвоєнню універсального, пансофічного знання, тобто завдяки освіті. Проте Коменський вважав, що світ речей єдиний для людства і не помічав якісної своєрідності національних культур.

Прихильником врахування національних особливостей у формуванні особистості був німецький філософ та мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт. Формування людини Гумбольдт розглядав в першу чергу як розвиток здібності самостійно засвоювати усю культурну спадщину нації та всього людства. В присвяченій цій проблемі роботі "Теорія освіти" Гумбольдт писав, що дійсним станом людини є найвищою і найбільшою мірою урівноважений розвиток її здібностей [3]. Головним поняттям освіти у Гумбольдта стала ідея "внутрішніх сил, енергії", тобто ідея саморозвитку індивіда. Таким чином, становлення особистості у Гумбольдта зводилося в першу чергу до самовиховання, шлях до якого лежить через засвоєння культури.

Серед вітчизняних дослідників, які приділяли багато уваги національному вихованню людини був видатний педагог К.Д. Ушинський.

Порівнюючи результати шкільної освіти в західноєвропейських (швейцарських, німецьких, англійських, американських) школах та інших навчальних закладах Росії, Ушинський насамперед помічав виключну неуважність російської школи до всього вітчизняного, до того, що пов'язане із знанням та вивченням батьківщини, її географії, історії, природи, культури, наслідком чого було стійке прихильництво перед Заходом, яке так обурювало його. К.Д. Ушинського вражало, що майже кожний маленький швейцарець, англієць, німець, а ще більше - американець були чудово обізнаними з історією своєї країни, в той час як російські та українські діти краще знали історію інших країн, ніж свою власну. Видатний педагог писав: "Нам не завадило б запозичити замість всіх інших одну рису із західної освіти - рису поваги до своєї вітчизни; а ми саме її і пропустили... Знайомство з вітчизною повинно бути визнаним такою ж необхідністю для кожної людини, як вміння читати і писати, і тільки після набуття цих головних знань можна вже йти далі" [7, с. 47].

В сучасній програмі усіх вищих навчальних закладах України існує сьогодні курс "Українська та вітчизняна культура", який певною мірою можна розглядати як "компенсаторний", що деякою мірою ліквідує прогалини, існуючі в національній та загальнокультурній освіченості носіїв мови та культури. Предметом вивчення в цьому курсі повинна бути інформація, що поєднує представників однієї нації, а також сприяє порозумінню поміж собою носіїв інших культур. Отже, в курсі "Українська та зарубіжна культура" має бути висвітлено історію культурної еволюції людства та зокрема українського народу, з'ясовано закономірності та основні етапи цієї еволюції, розглянуто генезу та розвитк загальнолюдських цінностей у галузі мистецтва, а також визначено місце і значення української художньої культури в контесті всесвітньо визнаних досягнень людства. На наш погляд, оволодіння зазначеною інформацією спроможне створити необхідні фонові знання для оволодіння фоновою лексикою і є тим джерелом "культурної грамотності", про яку йшлося вище. Отже, на підставі зазначеного можна зробити такі висновки:

Освіта є саме тим підгрунтям, на якому вирішуються економічні, соціальні, а також етичні проблеми суспільства, тому питання підвищення загальнокультурної компетенції мовців не має часових меж, актуальне завжди не тільки в Україні, але й в усьому світі. Думка про виховання особистості засобом мови існувала здавна: Я.-А. Ко- менський, В. Гумбольдт, К.Д. Ушинський, Е. Се- пір, Б.Уорф, Б. Бернстайн та ін.

Особливої уваги, на наш погляд, заслуговує сьогодні новий аспект у викладанні мови її носіям, який Е.Д. Хірш назвав "культурною грамотністю". Проте, на наш погляд, цей аспект можна використовувати і по відношенню до вивчення мови як іноземної.

"Культурна грамотність" - це аспект викладання як рідної мови, так і іноземної, в якому з метою пізнання тими, хто навчається, загальнолюдської та національної культури, особлива увага приділяється кумулятивній функції мови: як засобу відтворення та пізнання культури, накопичення знань і формування культурної компетенції. При цьому методика викладання "культурної грамотності" має філологічну природу, - ознайомлення відбувається через посередництво мови в процесі її вивчення.

При навчанні "культурній грамотності" можна говорити про включення у