з виникненням інтересу до проблеми успадкування давньоруської великокнязівської влади з'являється новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Він дуже далекий від полкового хрещатого собору і протиставлений йому всією своєю внутрішньою художньою логікою. Людині XVII ст., коли вона потрапляла під склепіння Микільського собору в Києві (1690-1696 р.), не треба пояснювати, які думки і настрої керували архітектором Й. Старцевим та його замовником гетьманом Мазепою. У свідомості не лише українців, а й іноземців такі храми асоціювалися із часами стародавньої слави Києва, свідчили про колишню могутність, багатство і велич його князів. Відомо, що подібні споруди мріяли відродити як супутні українській державності українські некороновані королі - князі Острозькі.
Попервах прямокутні бринефні церкви були чужі козацтву, бо нагадували католицькі. Але з часом проблема зміцнення центральної влади загострювалася і на перший план поступово висувалася думка про власну монархію, здатну захистити Україну від поневолення сусідніми державами. Поряд з архітектурними пам'ятниками козацької демократії виникають споруди, які нагадують людям, що живуть вони на зе м лі дав ні х " мо нарх і чних" великокнязівських традицій, і всі біди в тому, що нащадки забули про це. Такими нагадуваннями і мали стати, на думку гетьманів Самойловича та Мазепи, величні храми, збудовані ними в Києві, Чернігові та Мгарі. Ці козацькі князі прагнуть у всьому наслідувати своїх попередників часів Київської Русі. Їхні собори (Троїцький собор в Чернігові (16791695), собор Мгарського монастиря (1684-1692), Богоявленський собор Братського монастиря (1690-1693) та Микільський (Великий Микола) собор (1690-1696) у Києві, як і Софія Київська, мали дві башти при фасаді, прямокутний план, видовжені нефи, розмежовані хрещатими стовпами. Після вигадливо декорованих полкових козацьких церков стіни гетьманських соборів стають величезними нерозчленованими площинами, що справляє монументальне враження. Цільна архітектурна маса храмів дихає силою і величчю і водночас пригнічує живу душу циклопічними масштабами. Це та величність, що лякає і підкорює, нагадує людині про її мізерність і безпорадність.
На Київському Микільському соборі вперше в Придніпровській Україні з'являються фронтони, пілястри та інші елементи європейської архітектури. Це вже не народно-козачий храм, а гетьманський, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.
Шлях української архітектури між двома цими - ніжинським і київським - "кам'яними Миколами" вкладається у незначний хронологічний відрізок між 1668-1696 рр. Але за всю її історію не було в неї творчо продуктивнішого часу. Тодішній головний носій художнього смаку і будівничий - козацтво - став для неї добрим генієм, здатним підтримати і втілити в матеріалі будь-яку нову думку. Козацтво як озброєний народ протягом майже півстоліття не перестає бути великим художником. Воно створює низку демократичних за своїм духом і водночас складних за закладеною в них суто бароковою думкою п'ятиверхих хрещатих соборів. Біля них людина зростає духовно, починає відчувати себе особистістю. А от перед величезними монументальними площинами київського Миколаївського собору з нею відбувалося протилежне. Вона маліла, знеособлювалася. З гетьманськими храмами людина спілкується, лише усвідомлюючи себе часткою держави.
Державність завжди, навіть тоді, коли вона втілена в образі чудової архітектурної споруди, мислиться як щось надлюдське, надіндивідуальне, вороже відчуттю особистої незалежності.
Як бачимо, козацтво втягнуло українську культуру в діалог автократичних і Для здібних учнів, що проявляють інтерес до історії культури:
Підготувати повідомлення про життєвий і творчий шлях архітекторів С. Ковніра, Григоровича-Барського.
Підсумок уроку:
Розв'язання проблемного питання і завдання, яке було поставлено перед учнями на початку уроку.
Історію нашого народу і його культуру ми повинні пізнати для того, щоб краще зрозуміти, що відбувається сьогодні. На уроках вивчення культури ми не лише збагачуємося духовно, це не лише пізнання, це шанс щось змінити в своєму житті. Для формування громадянина України особливо важливо виробити в учнів прагнення зайняти активну життєву позицію, не бути пасивним спостерігачем, діяти активно, примножувати культурні надбання і духовні цінності українського народу.
Таким чином, уроки культури у шкільному курсі історії України є однією з основних ланок впливу на становлення людини як особистості шляхом вдосконалення складових її духовності. Уроки культури впливають на думки та почуття учнів, змінюють характер, зміцнюють силу волі, пробуджують сміливість, гуманність, доброту, порядність, формують громадянську зрілість та національну свідомість.
Результати дослідження цієї проблеми можуть бути використані при розробці шкільних програм з історії України, навчально- методичних посібників, роботі факультативів, при створенні програм з навчальних дисциплін та курсу "Культура", спецкурсів і спецсемінарів у закладах підготовки і підвищення кваліфікації працівників народної освіти України.
ЛІТЕРАТУРА
Проблеми державотворення і національна ідея // Голос України. - 2002. - 16 січня.
Мала енциклопедія етнодержавознавства / Під ред. Ю. Римаренка. - К., 1996.
Закон України "Про освіту". - К.: Освіта, 1992.
Освіта. - 1993. - № 44, 45, 46.
Освіта України. - 2002. - № 33.
Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Історія України. Всесвітня історія. - К., 2001.