Метою цієї статті є визначення місця арт- терапевтичної технології у виховному просторі інтернатного закладу та у розвитку самостійності та життєстійкості вихованців інтернатних закладів різного типу.

На думку психологів, поведінка людини у всі часи заохочується одним мотивом - прагненням до повної самореалізації. Коли індивід досягає перепони, котра ускладнює досягнення його са- мореалізації, то з'являється опір і напруга. Прагнення до самореалізації продовжує мотивувати, і поведінка індивіда свідчить про те, що вона задовольняє цей мотив іншим способом - заганяючи мотив у внутрішній світ, де витрачається менше зусиль. Чим більше це прагнення обернене усередину, тим більше небезпечним воно стає, і ніж більше людина віддаляється від світу реальності, тим складніше їй допомогти [8, с. 19]. Різні типи поведінки, що характеризуються поганим пристосуванням, такі як занурення в себе, компенсація, проекція, регресія, витіснення і решта всіх інших механізмів поганої пристосованості, схоже є доказами внутрішньої спроби «Я» наблизитися до повної реалізації «я»-концепції. Але ця реалізація досягається приховано, її результатом стає викривлена реальність [8, с. 20].

Одним із нових підходів у питанні виховання життєстійкості та самостійності у дітей, що мають особливі психоемоційні потреби, може бути інтеграція до виховного простору технології арт- терапії. Як зазначає Лєбєдєва Л.Д., педагогічний напрям арт-терапії (відрізняється від арт-педа- гогіки!) має неклінічну спрямованість, розрахований на потенційно здорову особистість [2]. На перший план виходять завдання розвитку, виховання, соціалізації. Словосполучення «арт- терапія» у педагогічній інтерпретації розуміється як турбота про емоційне самопочуття і психологічне здоров'я особистості, групи, колективу засобами художньої (візуальної) творчості.

Арт-терапія в освіті [2] - це системна інновація, яка характеризується: 1) комплексом теоретичних і практичних ідей, нових технологій; 2) різноманіттям зв'язків із соціальними, психологічними і педагогічними явищами; 3) відносною самостійністю (відособленістю) від інших складових педагогічної дійсності (процесів навчання, управління та ін.); 4) здатністю до інтеграції, трансформації.

У застосуванні арт-терапії можна визначити два підходи: директивний та недирективний [6].

До директивного ми віднесемо проведення групової арт-терапії з дітьми-жертвами деприва- ції та дітьми з дисфункціональних сімей. Ця форма занять дозволяє дітям подолати відчуття соціальної ізоляції, сприяє зниженню тривоги та відтворенню структурованого та стабільного зрозумілого простору для самореалізації. Арт-терапія у дитячих групах може бути дуже динамічною, з імпульсивними деструктивними діями дітей. Ці особливості потребують чіткої організації їх діяльності, що буде поєднана з емпатичним відчуттям вихователя або психолога реальних переживань учасників. Директивний підхід виявляє свою ефективність у роботі з дітьми з синдромом недостатку уваги та гіперактивності, з імпульсивними дітьми, при роботі з моделлю діадичних стосунків на рівні «мати - дитина» під час взаємодії з художніми засобами у супроводі дисфун- кційних сімей із метою налагодження дитяче- батьківських стосунків [6].

Арт-терапевтичні директивні заняття вихованців інтернатних закладів у мікрогрупах сприяють розвитку переживання дитиною внутрішньої та зовнішньої структури свого Я та світу за рахунок відпрацювання проблемних тем та використання конкретних вправ [6].

Недирективний підхід використовує дитячу гру з елементами заняття творчістю, що виникає спонтанно, у спеціальних умовах потенційного та захисного для розвитку простору (наприклад, гра з піском та мініатюрними фігурками або взаємодія з матеріалами для малювання). Арт-терапевтичні недирективні індивідуальні заняття з молодшими школярами інтернатних закладів допомагають відновити почуття своєї гідності та реалізувати більш широкий індивідуальний репертуар реакцій захисту та прилаштування [6]. Деякі автори відмічають цінність фізичного контакту дітей, які мають емоційні розлади, з художніми матеріалами. Цей контакт дозволяє не тільки актуалізувати та відреагувати травматичний досвід, але й відновити сферу фізичних відчуттів, що були заблоковані у результаті переживання психологічної травми втрати батьків та/або зростання в умовах недбалого та жорстокого батьківського поводження. У неструктурованому просторі дитини вперше з'являється можливість подивитися на свої почуття з боку, сфокусувати увагу на своїх переживаннях, знайти нові моделі поведінки у символічному просторі художніх образів, потім, коли більш зрілим стане Я, реалізувати у повсякденному житті. За допомогою процесу недирек- тивних занять з арт-терапії вони мають можливість придбати необхідне відчуття особистісної цінності, відчуття, що вони можуть самі керувати своїми почуттями, усвідомлення, що їм притаманна здатність міцно стояти на обох ногах, приймати себе, бути відповідальними за себе і, таким чином, інтегрувати внутрішній образ «Я» і свій прояв зовні.

За визначенням Е. Крамер, арт-терапевтична діяльність є сильним терапевтичним фактором у роботі з соціально депривованими дітьми [10]. Ця діяльність складається з різноманітних способів взаємодії з художніми засобами та матеріалами, що не завжди приводить до створення оформленого кінцевого результату художньої творчості. В одних випадках взаємодія з матеріалами дозволяє зняти емоційну напругу, в інших - відреагувати травматичний досвід та встановити над ним контроль. Проекція дитиною своїх відчуттів на створені образи та взаємодію з художніми матеріалами сприяє створенню захисного простору в арт- терапевтичному процесі та надає додаткові можливості для рефлексії досвіду переживань з опорою на метафору та засоби символізації.

Дуже цінним при роботі з дітьми з різними поведінковими та емоційними розладами є те, що у відношеннях зі спеціалістом дитина може встановити для себе комфортну дистанцію, тому що художні матеріали та створені образи є «посередником» у її контакті з іншими людьми, світом та собою [6]. І дитина, і дорослий в арт- терапевтичному процесі набувають цінного досвіду