або програми корекції для таких абітурієнтів необхідні з урахуванням їх реальних знань. І, нарешті, однією з принципово важливих є потреби особистості у реалізації особистої "навчальної траєкторії" [1, c. 241]. Людина і суспільство сьогодні як ніколи раніше зацікавлені у гнучких, адаптованих системах навчання, які передбачають можливість достатньо швидкої професійної переорієнтації і саморозвитку на певному відрізку життєвого шляху. Система навчання повинна бути готова до надання цих можливостей. Такими можливостями володіє системи дистанційного навчання.
В кінці 90-х років українське освітнє і наукове товариство стало звертати пильну увагу на впровадження дистанційного навчання на теренах України. Особливо це стало відчутним після видання Указу Президента України від 31.07.2000 р. "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні", а також Наказу Міністерства освіти і науки України "Про створення Українського центру дистанційної освіти" від 07.07.2000 р. і Постанови Верховної Ради України від 06.07.2000 р. "Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2000-2002 роки". Прийняття зазначених документів дало поштовх для швидкого зростання вищих навчальних закладів, які використовують технологію дистанційного навчання.
У галузі теорії і практики дистанційного навчання працюють багато вітчизняних і зарубіж- них вчених. Але питання, яке пов' язано з визначенням самостійності цієї форми освіти, залишається відкритим. Ще й сьогодні ведуться дискусії з цього приводу. Багато науковців визначають дистанційне навчання як сучасну, модернізовану форму заочного навчання. Так, Білий Ю.О. аналізує дистанційне навчання як форму заочного навчання, виходячи з того, що однією з головних ознак цього феномену залишається випуск друкованої літератури. Підкасистий П.І. і Тищенко О.Б. також не вважають дистанційне навчання новою формою організації освітнього процесу. Вони навпаки спираються на припущення про те, що сьогодні ми спостерігаємо тенденцію до заміни друкованих матеріалів високоякісними електронними інформаційними технологіями і можна говорити про новий етап розвитку системи заочного навчання. Дуже цікавими нам здаються погляди Панаріної Н.О. Досліджуючи британську й американську моделі дистанційного навчання, автор дійшов висновку, що, з одного боку, термін "дистанційне навчання" треба виключити з обігу і використовувати термін "заочне навчання", якщо в основі цього явища лежить британська модель, з іншого - термін "дистанційне навчання" можна застосовувати тільки для американської моделі. Таким чином, автор нібито визнає самостійність дистанційного навчання, але тільки наполовину. Інша група науковців аналізує дистанційне навчання як самостійну форму освітнього процесу. Так, Андрєєв О.О. розглядає її як альтернативну і неантагоністичну форму, яка може вирішити багато проблем сучасної освіти. Чернилевський Д. В. вважає, що вже в самому терміні "дистанційне навчання" криється його важлива відміна від заочного навчання. Цей термін підкреслює головну рису цієї форми - навчання без меж, відкрите і доступне для всіх, незалежно від місця мешкання. Віддаючи належне обраним напрямкам досліджень, об' єму і якості теоретичних і практичних досягнень ми вважаємо доцільним розглядати питання, яке пов' язано з визначенням самостійності дистанційного навчання, з точки зору історичного розвитку і вдосконалення його інформаційно-предметного забезпечення.
Виходячи з вищевикладеного, можна констатувати, що мета даної статті визначається необхідністю наукового, дидактично обґрунтованого аналізу дистанційного навчання як самостійної форми отримання сучасної освіти. Відповідь на цю проблему коренями уходить в історію становлення і розвитку цього явища.
Якщо в основу періодизації буде покладено принцип історичного розвитку його інформаційно-предметного забезпечення, можна знайти кілька головних джерел становлення і формування цього явища. Під інформаційно- предметним забезпеченням розуміють засоби, які несуть наукову інформацію і сприяють її передачі студентам [1, c. 221]. З соціально- економічним розвитком суспільства змінюються і ці засоби. Розвиток інформаційно-предметного забезпечення можна поділити на наступні періоди:
період застосування друкованої літератури;
комп' ютерний період;
період мереж.
Кожен з цих етапів має своє специфічне інформаційно-предметне забезпечення. Так, перший період пов' язано з використанням друкованої літератури, яка застосовувалась разом з поштовою системою. Це частково знаходить своє відображення в терміні. Заочне навчання в іншомовній версії звучить як "correspond-den- ce" (пошта, кореспонденція). Таким чином, можна говорити про те, що одним з джерел виникнення і розвитку дистанційного навчання є традиція кореспондентного, або заочного, навчання. Виникнення цієї різновидності навчального процесу було пов'язано з тим, що в кожному суспільстві завжди знаходиться певна кількість людей, які в силу різних причин не змогли завершити свою освіту в "стаціонарних" умовах. І сьогодні у силу важких економічних умов контингенти "заочників" в багатьох країнах значно розширились. Таким чином, організація дистанційного навчання першого покоління була заснована на такому явищі, як correspondence learning, і мала велику кількість спеціально орієнтованих навчальних закладів по всьому світу. Так, у дожовтневій Росії в 1850 р. було засновано Інститут заочного навчання. Крім того, для самоосвіти і екстернату видавалися різні навчальні посібники, наукова ІТЕРАТУРА та періодика. Одним з найважливіших журналів, присвячених популяризації і поширенню знань з точних і природознавчих наук, був "Журнал элементарной математики", який видавався у Києві з 1884 р. під редакцією проф. Єрмакова, а з 1886 р. він називався "Вестник открытой физики и элементарной математики", з 1891 по 1917 рр. він під тією ж назвою видавався в Одесі. Роль цього журналу в заочному навчанні того часу важко переоцінити. Кілька тисяч статей з математики, фізики, інших природничих наук