За короткий час суттєво змінилося ставлення до релігії та церкви - дані соціологічних опитувань регулярно фіксують найвищий ( поміж інших соціальних інститутів) рівень довіри до них. Проте слід зауважити, що сам по собі високий рівень довіри, що фіксується, автоматично не гарантує від сплесків міжрелігійної ворожнечі і, відповідно, - від спроб, наприклад, з боку деяких радикальних політиків спрямовувати її у антису- спільних цілях. Рівень довіри означає, що певний прошарок населення симпатизує, підтримує «свою» релігійну течію, в той час як до інших ставиться, принаймні, нейтрально. За даними нашого опитування, якщо до православних церков, зареєстрованих в Україні, абсолютна більшість респондентів ставиться цілком позитивно, то «з підозрою» до представників іудаїзму - 14,7 %, ісламу - 15,4 %, протестантів - 23,6 %, нетрадиційних вірувань - 21,5 %. А про своє «вороже ставлення, відкриту конфліктну позицію» заявили щодо іудеїв і мусульман по 8,4 %, до представників неорелігій - 11,8 %.

Складним питанням, що викликає дискусію між фахівцями, є зміст предметів духовно- морального спрямування в загальноосвітніх навчальних закладах. Так, Т.Н. Сєдих фактично наполягає на активній взаємодії держави і православної церкви у вихованні духовного світу людини [6, с. 33], а значить, і на теїстичному змісті релігієзнавчої освіти. Інша російська авторка взагалі пропонує план проведення уроку за безпосередньої участі священика [7]. Аналогічні підходи представлені у методичних матеріалах українських авторів М. Боєчко, Г. Самолюк, Л. Хабайлюк, О. Голубець, що побачили світ останнім часом на сторінках вітчизняних педагогічних видань «Позакласний час», «Дитячий садок». З іншого боку, О. Сухомлинська вважає, що власне теїстичний зміст морально-духовного виховання має обмежуватися діяльністю всередині Церкви, в той час як система державної шкільної освіти повинна бути послідовно зорієнтованою на світський характер [8, с. 6].

На наш погляд, при розв'язанні цього питання слід виходити як з необхідності для молодої людини забезпечити у подальшому вільний усвідомлений вибір нею свого ставлення до релігії, так й з потреби формування доброзичливого відношення до світоглядної позиції інших людей - носіїв несхожих релігійних переконань. Деталізуючи цей підхід, висловимо такі міркування. Зважаючи на величезний духовний потенціал, властивий релігії, наприклад, християнству, суспільство не може не бути зацікавленим у прищеплені підрос- таючому поколінню одвічних моральних чеснот і цінностей, що апелюють до авторитета духовно - го Абсолюта. На наш погляд, успішно протистояти негативному впливу антигуманних, аморальних спокус із боку сучасного суспільства, де все продається і все купується за гроші, без і поза опори на вищий, не від світу цього, Авторитет, неможливо. У нас немає ілюзій стосовно того, що вивчення релігії може стати панацеєю для всіх від проявів антисуспільної поведінки. Але ми впевнені, що питома вага тих, хто внаслідок різних причин схильний до них, все ж таки зменшується по мірі засвоєння релігійних цінностей і норм. І хоча ідея щодо такої корисності релігії далеко не нова (вона, як відомо, висловлювалась ще французьким просвітником-атеїстом Вольтером), її справедливість підтверджується не на рівні державної статистики, а життєвими долями окремих людей, для котрих саме знайомство з Богом стало поворотним пунктом на шляху до гармонії із собою і з суспільством.

У зв' язку зі зазначеним постає питання стосовно місця і ролі саме школи, вчителя в цьому процесі. Нам видається, що не вони мають бути безпосередніми суб'єктами власне релігійного навчання і виховання. По-перше, це не є їхнім суспільним призначенням, хоча б з огляду на те, що чинні норми Конституції та законів України не передбачають цього. По-друге, робити це в умовах сьогодення необхідно не лише делікатно, а, й насамперед, фахово, з глибоким знанням різноманітних теологічних дисциплін і тому зазначена функція має бути справою церкви. По-третє, варто пам'ятати про принцип свободи совісті як основу світоглядної автономії особистості, що дозволяє їй самій формувати переконання - надійний фундамент її мислення і поведінки. Загальновідомо, що ніхто і ніщо замість людини не здатен сформувати її життєві принципи і світоглядно-етичні переконання. До речі, й традиції православ'я, наприклад, не передбачають насильницького воцерковлення, залишаючи врешті- решт за самою людиною право на її вільний вибір, але інформуючи її про наслідки такого вибору - спасіння душі або загибель її разом із дияволом. Отже, ми доходимо висновку, що шкільна освіта не повинна підміняти функції релігійно- церковних об'єднань. На неї мають бути покладені інші завдання.

Школа покликана готувати особистість до самостійного життя у суспільстві - це аксіома. В ньому діють численні конфесії, різні релігійні спільноти. В повсякденному побуті, народних