І все ж, аналізуючи цілі і зміст релігієзнавчої освіти у школі, ми маємо відмітити, що якось осторонь опинилась одна важлива ділянка її - йдеться про ті питання, які пов'язані із філософськими підвалинами релігійної віри і людського буття у світі: Хто ми і яке наше призначення в світі? Куди крокуємо життєвими шляхами і що кожного з нас очікує? Якою є відповідь людини віруючої і невіруючої на виклик неминучої Смерті? Що дає безпосередньо конкретній людині, у тому числі й молодій, віра, якщо вгледітися в більш далеку, ніж звичайний людський вік перспективу?

Цей перелік питань, над якими замислюється кожна людина, кожне нове покоління, можна було б продовжувати і продовжувати, адже у певному смислі він є невичерпним (у зв'язку із змінами у суспільстві, у духовній атмосфері, що складається на конкретному історичному етапі і що по-своєму акцентує ті чи інші грані одвічних світоглядних проблем) і в той же час він є доволі обмеженим, адже торкається незмінних векторів пошуків людиною її місця у світі. Шкільна освіта нагромадила цікавий досвід використання у навчальному процесі різноманітних діалогових, дискусійних, творчих форм, позбавлених духу авторитарності взаємин між вчителем і учнем - все це є найбільш доречним, коли йдеться про вивчення філософсько-світоглядної проблематики. Не нав'язувати учню якусь точку зору, а запрошувати його до співучасті в її обговоренні, до співпошуку в її вирішенні, пробудити в ньому бажання і внутрішню потребу думати про себе і для себе, а не для батьків, вчителів чи для оцінки (яка, на наш погляд, у даному разі є недоцільною) - кардинальне завдання цієї складової релі- гієзнавчої освіти у школі. Ясна річ, що дана складова вимагає певного життєвого досвіду і повинна завершувати весь цей навчальний курс.

Важливою особливістю змісту предметів духовно-морального спрямування в загальноосвітніх навчальних закладах має бути націленість їх на формування доброзичливого відношення до світоглядної позиції інших людей - носіїв несхожих релігійних переконань. При цьому слід виходити з того, що «передумовою встановлення доброзичливих толерантних цивілізованих взаємовідносин між громадянами, що мають різні світоглядні погляди, є дотримання у повному обсязі принципу свободи совісті» [11, с. 29] Реалізація його необхідна не тільки заради забезпечення демократи- чних прав і законності, плюралізму і взаємної поваги в суспільстві, але й - в ім'я самостійності і відповідальності кожного за свої вчинки та дії.

В умовах поліконфесійного, багатоетнічного суспільства, яким є українське, принцип свободи совісті виступає як один із базових для підтримання загальнонаціональної згоди і суспільно- політичної стабільності, як законодавче підґрунтя толерантності, без і поза якої неможлива єдність багатоманітності. Але поняття толерантності не зводиться лише до терпимості до Інакшості, до готовності сприймати Іншого таким, як він є. Це не суто пасивне, байдуже ставлення до чужих поглядів, переконань, соціально-духовних практик. Для кращого розуміння сутності толерантності звернемося до її філософських підвалин - концепції комунікативного дискурсу К.-О. Апеля і комунікативної дії Ю. Хабермаса. Сучасний німецький філософ Карл-Отто Апель, зокрема, в роботі «Трансформація філософії» [12] аналізує умови комунікативної практики і, фіксуючи інстанцію ідеального комунікативного співтовариства як необмеженого товариства дослідників, обґрунтовує принципову можливість універсальних норм конструктивної взаємодії на основі раціональної аргументації, герменевтичної настанови учасників на взаєморозуміння. Наявність такої інстанції унеможливлює монополізацію будь-ким права на всю повноту істини, яка народжується і функціонує саме у процесі долучення всіх до обговорення проблеми. За умови дотримання цієї універсальної норми взаємодії й досягається згода.

На думку Юргена Хабермаса, підґрунтям та джерелом будь-яких видів соціальної дії виступає комунікативна дія. Вона завжди здійснюється в середовищі «передрозуміння», що формується з імпліцитним знанням життєвого світу і, як базова форма раціональності, у свою чергу, передбачає певну структуру визнання і наділення певною цінністю учасників цієї дії, включаючи такі характеристики як довіра, значимість, рівноправ'я та аргументативність власне дискурсу. На погляд німецького мислителя, для цього необхідні «децентроване світорозуміння» [13, с. 197], наявність і визнання деяких культурних самоочевид- ностей [14, с. 202] , відмова від інтерпретації або пояснення чужого на основі власних понять [15, с. 369], примат згоди практичної щодо раціональної [16, с. 339].

Спираючись на ці ідеї, можемо дійти висновку, що комунікативна взаємодія в її нормативному розумінні є толерантною взаємодією і, навпаки, слідування нормам толерантності передбачає слідування нормам комунікативної взаємодії як такої. Толерантність не є безмежною і досягає своїх меж у тому разі, якщо учасник соціальної взаємодії заперечує самі умови толерантної комунікативної взаємодії, наприклад, вдаючись до злочину або до знущання над моральністю. Слідування нормам і правилам толерантності, отже, передбачає активну, відкриту комунікативну позицію