можна було хоч би частково вирішити ряд завдань, які б сприяли становленню і розвитку політичної науки і утвердженню основ ліберально-демократичної культури в країні: ознайомити молодь з досягненнями світової політичної думки і тим самим в певній мірі подолати політико-культурний провінціалізм, неминучими жертвами якого були їх батьки і діди; повернутися до дійсних витоків вітчизняної культури, від яких радянська людина була штучно відрізана владою; спробувати навчитися мислити політично.
Вже в 1990 р. стало ясно, що новий, «пошуковий» курс «Проблеми теорії сучасного соціалізму», введений замість наукового комунізму, мав тимчасовий характер. Перехід на нову структуру викладання суспільствознавчих дисциплін повинен був здійснюватися за рішенням вчених рад вузів по мірі розробки навчальних програм, лекційних курсів, перепідготовки викладачів. З урахуванням профілю вузів, національних і регіональних особливостей, інтересів і побажань студентів вводилося викладання на факультативній або обов'язковій основі «Соціології», «Політології», «Соціальної психології», «Історії і теорії релігії і атеїзму» [3, с. 46-47].
Заміна курсу історії КПРС ширшим курсом «Соціально-політична історія XX століття» було викликано вимогою часу. Для його забезпечення не було «зваженого» підручника (нічого не змінили оголошені конкурси). Проте був шквал критики в адресу учбової дисципліни і її викладання. Курс «Проблеми теорії сучасного соціалізму» покликаний був замінити науковий комунізм.
Відділення наукового комунізму перепрофілювали у відділення підготовки фахівців з політології, теорії соціалізму, історії політичних учень та ін. Підготовку політологів передбачалося здійснювати також шляхом спеціалізації на філософських факультетах (філософія політики), соціологічних (соціологія політики), юридичних (теорія держави і права, політологія) факультетах університетів. Були скасовані спеціальності наукових працівників «Партійне і радянське будівництво», «Історія марксизму-ленінізму» та «Історія КПРС» замість неї введена нова спеціальність - Історія громадських рухів і політичних партій (07.00.01) з присудженням наукових ступенів з історичних наук [4, с. 28]. Підготовку кадрів викладачів політичної історії і історії КПРС планувалося проводити на історичних факультетах університетів шляхом спеціалізації з історії політичних партій
Утверджувалися нові кваліфікації випускників із суспільно-політичних спеціальностей: «Філософ. Викладач філософії. Викладач соціально-політичних дисциплін в середніх спеціальних установах». За цією ж схемою кваліфікувалися соціологи, історики, економісти. Так, за фахом «Теорія соціально- політичних відносин» утверджувалася кваліфікація: «Політолог. Викладач соціально-політичних дисциплін».
Положення «Про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів в системі безперервної освіти» (1987 р.) закріпило статус докторантури при провідних вищих учбових закладах. Вона розглядалася як вищий ступінь в єдиній системі безперервної освіти в країні. З метою відбору кандидатів для навчання в докторантурі планувалося ввести в практику проведення регіональних, республіканських і всесоюзних шкіл молодих учених, організувати конкурси наукових робіт, переможцям яких надавалося право переважного напряму в докторантуру, проводити щорічно наукові конференції докторантів [5, с. 52].
Вузам надали право за рекомендацією Ради кафедр суспільних наук - визначати послідовність вивчення суспільно-політичних дисциплін; перерозподіляти години між різними курсами в межах 15-20 % часу або вводити за рахунок цього нові суспільствознавчі дисципліни; встановлювати види внутрішньо-семестрового контролю знань студентів, зміст і форму іспитів, зокрема державного (усний, письмовий, захист реферату і так далі); видавати малотиражну навчально-методичну літературу; організовувати підрозділи (відділення, факультети, інститути), що об'єднували в єдині комплекси кафедри суспільних наук, науково-дослідні лабораторії, навчально-методичні кабінети відповідного профілю [6, с. 47].
Не меншою мірою потрібна була перебудова психології викладача: відмова від авторитарних методів навчання і виховання, подолання неповажного ставлення до особи студента. Слід було змінити і ставлення студентів до суспільних наук: адже майже вперше, на високому партійному рівні було визнано наявність кризи в суспільних науках і необхідність її подолання. [7, с. 3-19]. Так, в ході підготовки до Всесоюзної наради завідуючих кафедрами суспільних наук, (яка відбулась 1-3 жовтня 1986 року в Москві), Інститут соціологічних досліджень АН СРСР провів опитування майже двох тисяч студентів 16 вузів серед них в Харкові, Одесі, яке показало, що 23 % респондентів вважають знання соціально-політичних наук не затребуваними в майбутній професійній діяльності та кар'єрі. Орієнтація на застосування таких знань практично відсутня. В цілому опитування показало, що викладачі суспільних дисциплін користувалися у студентів невисоким авторитетом: їхні особисті та професійні якості були оцінені набагато нижче, ніж викладачів профілюючих дисциплін [8, с. 21]. Причому варто зазначити, що падіння авторитету суспільних наук продовжувалося серед студентства і в наступні роки - так у 1989 році 68 % опитаних серед студентів технічних вузів України віддавали перевагу знанням зі спеціальності і тільки 30 % відзначали важливість політичних знань для майбутнього світогляду [9, с. 22]. На думку дослідників, основними причинами падіння престижу вузівських суспільствознавчих дисциплін були наступні:
засилля монотеорії в системі суспільних наук, де монополізм був єдино правильною методологією;
традиція ототожнення системи суспільних наук з теорією марксизму-ленінізму;
замовчування досягнень немарксистського суспільствознавства;
некомпетентне втручання в науку політичних цензорів, що призвело до порушення принципу науковості досліджень;
псевдотеоретичне осмислення навколишньої дійсності, панування догматизму;
панування у викладацькій практиці авторитарної методики, а звідси нетерпимість до інакомислення;
низька матеріально-технічна база вищої школи та вузівського суспільствознавства;
низька заробітна плата викладачів вузів і падіння престижу знань і професії науковця в суспільстві, а звідси й низький рівень кваліфікації викладацьких кадрів [10, с. 10; 11, с. 5-7]. Достатньо хворобливо протікав процес оновлення
кадрів суспільствознавців, яких необхідно було «перенавчити» в світлі нових вимог часу, нового блоку спеціальностей, введених у вузах. Чим молодше були викладачі суспільних наук, тим критичніше