МЕТОДИ, ФОРМИ І ЗАСОБИ ВИХОВНОГО ВПЛИВУ НА ОСОБИСТІСТЬ СТУДЕНТА

План

1. Проблема класифікації методів виховання та самовиховання.

2. Методи формування свідомості.

3. Лекція.

4. Метод прикладу.

5. Методи формування суспільної поведінки. 

6. Методи контролю й аналізу ефективності виховання.

7. Форми виховання.

8. Масові форми виховної роботи.

9. Групові методи виховної роботи. 

10. Індивідуальна виховна робота. 

11. Література

Реалізація мети й завдань виховання у ВНЗ значною мірою залежить від доцільності, виваженості методів виховання як педагогічного інструмента взаємодії зі студентами.

Метод - шлях досягнення мети.

Стосовно студентської практики методи виховання -конкретні шляхи впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку школярів з метою розв'язання педагогічних завдань у процесі спільної діяльності науково-педагогічних працівників і студентів.

Проблема вибору методів виховання надзвичайно складна. Не існує універсального чи універсальних методів виховання. Але їх удосконалення - необхідна умова будь-якого процесу виховання, і кожен науково-педагогічний працівник, у міру своїх сил і можливостей, вносить у розроблення загальних методів свої доповнення і зміни, що відповідають конкретним умовам виховного процесу. Такі часткові удосконалення методів називають прийомами виховання.

Прийом виховання - частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення.

У педагогіці не існує єдиного визначення поняття "метод виховання". Відомі науковці, педагоги (В. О. Сухомлинсь-кий, Ю. К. Бабанський, Е. Ш. Натанзон, С. Г. Карпенчук та ін.) окреслюють різні особливості використання цього інструмента виховання.

Оскільки мета виховання може бути загальною й частковою, методи є оптимальними підходами до її здійснення. Метод виховання не існує ізольовано, а впливає на особистість разом з іншими методами, що відображає цілісність і системність процесу виховання.

А. С. Макаренко підкреслював, що не можна розглядати "ніякий засіб з погляду корисності або шкідливості, якщо його брати відокремлено від усієї системи засобів, і, нареиггі, ніяка система засобів не може бути рекомендована як система постійна".

Отже, метод (чи методи) виховання вихователь виводить у процесі усвідомлення суті мети, багатовимірносгі людини, суперечливого характеру її взаємовідносин із навколишнім світом.

Зміст методів виховання у ВНЗ визначають через:

¦ безпосередній вплив вихователя на вихованця;

¦ створення спеціальних умов, ситуацій, обставин, які спонукають вихованця змінити власне ставлення, визначити свою позицію, здійснити вчинок;

¦ суспільну думку референтної групи, яка є особистісно значущою для вихованця;

¦ суспільну діяльність вихователя з вихованцем, спілкування, гру;

¦ процеси навчання, самоосвіти та передачі інформації, соціального досвіду в сім'ї, у процесі дружнього й професійного спілкування;

¦ засвоєння народних традицій, фольклорної творчості, читання художньої літератури тощо.

¦ Пошук оптимальних шляхів впливу на особистість завжди був актуальним для психолого-педагогічної науки, існували й існують різні підходи до класифікації методів виховання.

Зокрема, для М. І. Болдирєва, М. К Гончарова це переконання, вправляння, заохочення і покарання; для Т.О. Ільїної, І.Т. Огороднікова - переконання, організація діяльності, стимулювання поведінки; для М. Д. Ярмаченка -пояснювально-репродуктивний метод, проблемло-ситуаційю методи, привчання і вправляння, стимулювання, гальмування, керівництво самовихованням; для Г. Щукіна - методи формування суспільної свідомості, поведінки, стимулювання діяльності та самовиховання.

Проблема класифікації методів виховання та самовиховання.

Традиційно вважають, що знання методів і прийомів виховання, належне володіння ними визначають рівень педагогічної майстерності науково-педагогічного працівника. З огляду на це, важливе значення для оволодіння цією майстерністю має класифікація методів виховання та самовиховання. У процесі розвитку педагогічної науки використовували різні підходи до неї та ЇЇ упорядкування.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів виховання В. О. Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

¦ методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, дискусії, переконання, навіювання, приклад;

¦ методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки: привчання, педагогічна вимога, громадська думка, довір'я, тренування, створення виховних позицій, прогнозування;

¦ методи стимулювання діяльності й поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання;

¦ методи самовиховання: самопізнання, самооцінка, саморегуляція.

Досить поширеною у педагогічній літературі є класифікація методів виховання за ознакою спрямованості на поведі-нково-діяльнісну, інтелектуальну та емоційно-вольову сфери виховання. За цією ознакою, серед методів виховання виокремлюють:

¦ переконання, тренування, заохочення і покарання (М. І. Болдирев, М. К. Гончаров, Ф. Ф. Коро-льов та ін.);

¦ методи переконання, організації діяльності, стимулювання поведінки учнів (Т. О. Ільїна, І. Т. Огород-ников);

¦ методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю студентів;

¦ методи організації діяльності й досвіду суспільної поведінки і діяльності вихованців;

¦ методи усвідомлення цінностей суспільства, організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки, стимуляції діяльності й поведінки, педагогічної підтримки (Н. Є. Мойсеюк).

В інших класифікаціях, окрім переконання, тренування, заохочення та покарання, ідеться також про навіювання. Залежно від функцій, які виконують методи виховання у формуванні особистості, їх поділяють на: і) методи формування свідомості, 2) методи формування суспільне" поведінки, методи стимулювання діяльності й поведінки, з) методи контролю й аналізу ефективності виховання (Ю. К. Бабанський).

Методи формування свідомості.

Це методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю з метою формування поглядів і переконань. До них належать бесіда, лекція, диспут і метод прикладу.

Бесіда. її особливість у тому, що педагог, спираючись на наявні у студентів знання, моральні, етичні норми, підводить їх до засвоєння нових. Для успішного проведення бесіди потрібне обгрунтування актуальності теми; формулювання питань, які спонукають до розмови; спрямування розмови у потрібному напрямі; залучення студентів до оцінювання подій, вчинків і явищ суспільного життя. Це сприяє формуванню у них відповідного ставлення до дійсності, до своїх моральних і громадських обов'язків. Важливим є підсумування розмови, прийняття конкретної раціональної програми дій для втілення її в життя.

Дещо складнішою для педагога є індивідуальна бесіда, мета якої в тому, щоб викликати співрозмовника на відвертість. Педагог має дбати про те, щоб пропоновані моральні сентенції (судження) студент не лише усвідомив, а й пропустив через свій внутрішній світ, тобто пережив. Цього можна досягти, наводячи переконливі приклади.

Одночасно студент має відчути, що педагог є союзником, щиро прагне допомогти йому і знає, як це зробити. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, то спершу слід з'ясувати причини і мотиви, а відтак визначати форму педагогічного впливу. Не можна індивідуальну бесіду зводити до суцільної критики негативних вчинків. Треба вибудовувати її так, щоб людина, яка здійснила цей вчинок, сама усвідомила його аморальність.

Лекція.

ЇЇ сутність - у послідовному, систематичному викладенні певної проблеми. Лекція може мати епізодичний характер або належати до певного тематичного циклу, кіно-лекторію. Успіх її залежить від добре продуманої композиційної побудови, вдало дібраних переконливих аргументів, необхідних для оцінювання подій і фактів, особистих якостей лектора, його здатності володіти спеціальними психологічними прийомами.

Теоретичні положення лекції мають тісний взаємозв'язок з практикою, з життям колективу, що дає змогу встановити довірливий контакт із аудиторією. Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання студентів, які потребують уточнення фактів, оцінювання певного явища, думки лектора щодо якоїсь проблеми. Запитання можуть мати полемічний характер. Лектор не повинен ухилятися від відповідей на них, оскільки це може бути підставою хибного тлумачення певного факту або його нерозуміння.

Диспут. Як метод формування свідомості особистості передбачає вільний, невимушений обмін думками, колективне обговорення різноманітних питань. Під час диспуту його учасники обстоюють свою позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів. Розкриваються їх ерудиція, культура мовлення, логічне мислення. Тематику диспутів слід добирати так, щоб спонукати учасників до роздумів над серйозними світоглядними питаннями: про мету життя, щастя, обов'язок людини перед суспільством та ін.

На диспуті можна обговорювати й факти з життя групи, виробничого колективу, літературний твір, газетну чи журнальну статтю, актуальну проблему.

Питання диспуту мають зацікавити, змусити замислитися над суттю проблеми, сприяти формуванню власного ставлення до неї. Важливо у процесі диспуту створити атмосферу невимушеності: усі повинні почуватися рівними, ніхто не має права повчати й ображатися, виступи мають бути відвертими й аргументованими.

Метою диспуту є не прийняття остаточних рішень, а надання його учасникам можливостей для самостійного аналізу проблеми, аргументації власних поглядів, спростування хибних аргументів інших.

Метод прикладу.

Його використовують для конкретизації певного теоретичного твердження, доведення істинності моральної норми. Він є переконливим аргументом і часто спонукає до наслідування. Інтенсивність виховного впливу прикладу зумовлена його наочністю і конкретністю. Що він ближчий і зрозуміліший, то потужніша його виховна сила.

Використання прикладу у вихованні потребує врахування вікових та індивідуальних особливостей молодих людей. Вони вже не сліпо наслідують приклад, а критично ставляться до нього, однак через брак життєвого досвіду іноді прикладом вважають не те, що гідне наслідування.

Виховання на позитивному прикладі не можна зводити до переліку позитивних героїв художніх творів, кінофільмів, найкращих студентів тощо. Необхідний емоційний, докладний, образний аналіз, щоб викликати захоплення, прагнення їх наслідувати.

Негативні приклади використовують, зокрема, у правовому, антинаркогенному вихованні, намагаючись продемонструвати шкідливість наслідування якихось явищ. Прийомами використання негативних прикладів є громадський осуд негативних явищ; пояснення суті негативного, протиставлення аморальним вчинкам найкращих зразків високоморальної поведінки, залучення студентів до боротьби з виявами зла.

Дбаючи про формування свідомості особистості, необхідно впливати не тільки на розум, а й на емоційну сферу, наводити близькі