ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ СИСТЕМИ ВНЗ: СТАНДАРТИ, ХАРАКТЕРИСТИКИ, КАТЕГОРІЇ, ПРОГНОЗУВАННЯ, МОДЕЛІ

До найважливіших педагогічних категорій належать навчання (самоосвіта), виховання (самовиховання), розвиток, педагогічний процес, педагогічна діяльність, модель діяльності, модель фахівця, прогнозування, педагогічне корегування, цілі, зміст, методи, цінності та організаційні форми навчання, виховання й розвитку студентів.

Педагогічні об'єкти, позначені цими категоріями, перебувають у постійному взаємозв'язку, створюючи цілісну структурну єдність — освітньовиховну систему.

Педагогічна система вищого навчального закладу є сукупністю відносно самостійних елементів, функціонально пов'язаних між собою стратегічною метою - підготовкою студентів до професійної діяльності та суспільного життя.

Окремі елементи педагогічної системи ВНЗ — ректорат, навчально-методичний відділ (центр), кадри, відділ виховної роботи, науковий відділ, факультети, кафедри, окремі науково-педагогічні працівники, студенти, студентські групи і курси, різні служби, наукові гуртки, спецради, вчені ради та ін.

Педагогічну систему вищого навчального закладу найдоцільніше розглядати, спираючись на закон рівноваги, як універсальний закон природи, який виражає ступінь співвідношення протидіючих сил у цій системі, а також передбачає напрям і сутність розвитку системи в межах уже наявної відповідності. Оскільки співвідношення рівновага в системі може бути будь-яким, але в ідеалі саме зрівноваженим, то протидіючі сили цієї системи тотожно врівноважені.

Будь-яку систему, зокрема й педагогічну, характеризують поняття надійності та стійкості. Ці поняття фактично базуються на понятті зрівноваженості системи.

Будь-яка система є стабільною, якщо має необхідний баланс рівнодіючих сил, життєздатна, якщо має механізм постійного оновлення, адаптації та приведення системи у стан зрівноваженості, система є довговічною і перспективною, якщо вектор (напрям і сутність) її розвитку відповідає інтересам усієї системи загалом (або більшості її елементів).

Світовий історичний досвід засвідчує, що заперечення закону зрівноваженості незмінно дестабілізувало будь-яку систему (політичну, економічну, моральну і будь-яку іншу).

Стабільність, життєздатність, перспективність педагогічної системи буде забезпечено за умови, що її елементи взаємозалежні й підпорядковані одній стратегічній меті, тобто функціонуванню на основі конвергенції. Саме інтегративний принцип щодо елементів "педагогічної" системи забезпечить її повноцінне існування і в інтересах так званих великих систем — системи освіти, соціуму. Цей висновок базується на сучасних досягненнях соціології та кібернетики, розвитку космічних, ноосферичних, екологічних, біологічних, економічних, технологічних та багатьох інших, різних за своїм змістом, систем.

Стабільність, життєздатність і перспективність педагогічної системи вищої освіти основані на тому, що технології навчання мають бути представлені як системний метод проектування (від цілей через способи, форми, засоби і навчально-наукову базу до досягнення результатів навчання), реалізації, корекції подальшого відтворення процесу навчання вищої професійної школи.

Навчальний процес тісно пов'язаний зі стандартизацією освіти.

Стандарт — мінімальні обов'язкові вимоги до окремих аспектів освіта, виявлені діагностично. Оскільки будь-яка педагогічна система складається з елементів, які формулюють дидактичне завдання, та елементів, які описують дидактичні процеси, як способи розв'язання цих завдань, то сутність стандартизації в освіті полягає у двох аспектах.

Перший - дидактичне завдання. Його формулюють через розкриття трьох елементів педагогічної системи: студентів, мети навчання (освіти), структури здобування навчання (освіти).

Щодо студентів, то для успішного входження у педагогічну систему і перебування в ній їхні особистісні якості мають відповідати певним вимогам (стартовий рівень інтелектуальної, моральної, соціальної, фізичної та естетичної підготовленості, вмотивованість навчання, матеріальне забезпечення тощо).

Оскільки є мінімальний рівень вимог до особисгісних якостей студента, як складової педагогічної системи, то вона може мати норму, що визначена у формі відповідного стандарту, наприклад, стартові вимоги для вступу до певного навчального закладу.

Другий - мета навчання (освіти). її закладено в освітньо-кваліфікаційних характеристиках і реалізують за допомогою різних дидактичних процесів.

Як відомо, основними компонентами технології навчання є його власне дидактичні процеси, організаційні форми навчання, засоби навчання і науково-педагогічний працівник.

Вибір дидактичного процесу у вищому навчальному закладі зумовлений низкою міркувань, які, згідно зі стандартизацією, мають бути однакові в різних навчальних закладах і в реалізації різних науково-педагогічних працівників у всіх навчальних умовах. А це не відповідає специфіці конкретного вищого навчального закладу і, тим більше, творчості.

Тому доцільно надати свободу вищим навчальним закладам і визнаним авторським школам творчо вирішувати ці питання через розроблення типових норм, орієнтованих на стандарт, тобто рекомендованих, але не обов'язкових дидактичних процесів.

Те, що сказано про проблему стандартизації дидактичних процесів, стосується й організаційних форм навчання (їх вибирають відповідно до реальних умов навчання, а не стандартизації). Можна говорити про рекомендовані організаційні форми навчання, але не про стандартно обов'язкові.

Основні характеристики категорії "освіта". Сучасна концепція підготовки фахівців передбачає функціонування навчального закладу будь-якого рівня як елемента системи безперервної освіти. Кожна ланка цієї системи "працює" на вищий блок культурно-освітньої піраміди і на майбутнє нашого суспільства. Тому освітня діяльність на будь-якому щаблі, зокрема й у ВНЗ, повинна мати випереджувальний характер, а для теорії і практики безперервної освіти найважливішого значення набуває категорія "прогностичності".

Категорія "освіта" має чотири аспекти: цінність; система; процес; результат.

Ціннісна характеристика освіти передбачає розгляд трьох взаємопов'язаних блоків: освіту як цінність держави; освіту як цінність громадську; освіту як цінність особистісну.

Цінність освіти для суспільства у тому, що в ній закладено моральний, інтелектуальний, науково-технічний і духовно-культурний потенціал, який, відповідно, безпосередньо залежить від стану можливостей прогресивного розвитку освітньої сфери. Попри те, що це елементи аксіоматично близькі, потрібно відповідні механізми реалізації, обґрунтовані працездатні технології, які дають змогу забезпечити престиж освіти, усвідомлення її державного значення. Без цього практично немислимо розв'язати істотні проблеми мотивації і стимулювання в освіті. Також ідеться про пріоритетність освіти в державних навчальних закладах, підтримання їх відповідними матеріальними і моральними інвестиціями, стимули для здобування освіти.

На практиці окреслені передумови актуальні також для характеристики громадського значення, громадської цінності освіти. Відмінність усе-таки в тому, що держава і суспільство — поняття не ідентичні. Як наслідок, аж ніяк не завжди розуміння й (особливо) прагнення держави та суспільства до розвитку освіти збігаються і діють узгоджено.

Проблематика пов'язана з вивченням самосвідомості особистості, особливо індивідуально-мотивованого ставлення до власної освіти, її рівня та якості.

З одного боку, є такі міркування: що може дати освіта відповідного рівня людині та суспільству? З іншого — наявні внутрішні інтереси, джерело яких - у біосоціальних потребах будь-якої нормальної людини, її природного прагнення до знань. Внутрішні мотиви і стимули значною мірою залежать від психолого-педагогічній атмосфери, власне освітнього середовища, у яке потрапляє будь-яка людина.

у цьому сенсі природне прагнення людини до дедалі глибшого пізнання й перетворення цього світу має взаємодіяти зі штучно створеним педагогічним середовищем у навчальному закладі того чи іншого типу з природовідповідною технологією освітньої діяльності. Тому освіта має бути особистісно орієнтованою. Проте зазначимо, що особистісна орієнтація освіти зовсім не означає ігнорування її суспільно-державної значущості. у зв'язку з цим надзвичайно важливо встановлювати конкретні зв'язки і взаємовплив соціально-економічної та соціокультурної сфер і сфери освіти, а самі ці зв'язки повинні мати чіткий прогностичний характер, оскільки саме освіта визначає майбутній розвиток суспільства.

Особистісно орієнтована освітня парадигма диктує необхідність диференціації освіти. Це можливо лише за умови паралельного існування і взаємодії державних та альтернативних недержавних освітніх закладів, але за обов'язкового дотримання державних освітніх стандартів.

2. Система освіти — сукупність освітніх (і державних, і недержавних, неформальних, альтернативних) закладів, що мають найрізноманітніші характеристики, насамперед за рівнем і професійною підготовкою. Однак розмаїття освітніх закладів як таке ще не може слугувати підставою для надання освіті статусу системи.

Система, як відомо, - не просто сукупність об'єктів, компонентів, явищ, процесів тощо, а їх взаємозв'язок, взаємодія, за яких система набуває нових інтегративних якостей: гнучкості, динамічності, варіативності, адаптивності, стабільності, прогностичності, наступності, демократичності. Система освіти має бути гнучкою й адаптуватися до соціально-економічних змін у державі. Водночас вона повинна бути стабільною у своїй психолого-педагогічній основі, непідвладною кон'юнктурі.

Система освіти, з одного боку, має "зростати" з освітніх парадигм і доктрин, які традиційно змінюють одна одну історично, а з іншого — повинна бути природно-прогностичною, "працювати" на майбутнє, оскільки випускники навчальних закладів будь-якого типу мають жити у часі і просторі, що відрізняються від умов періоду їх навчання.

Система освіти - відкрита система, яка здатна до самопізнання (рефлексії*), кількісного та якісного збагачення, перетворення.

Така система детермінована зовнішніми обставинами соціально-економічного та соціально-культурного походження й сама детермінує ці обставини.

Система освіти функціонує і розвивається у певному со-ціокультурному середовищі, яке, з одного боку, зумовлює цілі освіти, а з іншого — створює передумови для їх реалізації і подальшого розвитку. Одним таким соціокультурним чинником є соціально-економічний. Саме соціально-економічний устрій (^таїільства, насамперед, створює відповідні передумови для інтегрування решти чинників.

Рівень економічного розвитку, науково-технічний прогрес, культурне і політичне середовище або стимулюють, або гальмують розвиток системи освіти, яка покликана сприяти реалізації основних завдань соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, залучати людину до активної діяльності в різних сферах економіки, культури, політичного життя держави тощо.

Тому в результаті реформування освіти в Україні погрібно зберегти спадкоємність і цілісність освітньої сфери, особливо в