Порівняльний аналіз двох визначень поняття "спорту" свідчить, що головні компоненти визначень збігаються.

Рада Європи співпрацює з ЮНЕСКО і різними міжнародними спортивними організаціями. Кожного року відбуваються зустрічі європейських міністрів з питань фізичного виховання і спорту. На цих зустрічах розглядаються різні питання з фізичного виховання і спорту дітей та молоді. Так, наприклад, 12-13 вересня 2002 р. відбулася така зустріч у Варшаві, на якій обговорювали декларацію 3-ї конференції ЮНЕСКО (Punta del Este, 1999), яка була прийнята міністрами з питань фізичного виховання і спорту. Обговорювалися рішення Всесвітнього саміту з питань фізичного виховання (Berlin, 1999). Наступна конференція міністрів відбулася 2004 р. в Будапешті. Матеріали цих конференцій не були відомі українським фахівцям і спортивній громадськості.

На другому етапі дослідження вивчалися документи з фізичного виховання і спорту, які були напрацьовані в системі ЮНЕСКО.

5-10 квітня 1976 р. в Парижі під патронатом ЮНЕСКО відбулася Перша міжнародна конференція міністрів і керівників, відповідальних за фізичне виховання і спорт. Міжнародна конференція ухвалила чотирнадцять рекомендацій з питань фізичного виховання і спорту.

21 листопада 1977 р. на XX сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО була прийнята резолюцію і проголошена Міжнародна хартія з фізичного виховання й спорту. При підготовці цього документа автори виходили з головних засад, що викладені в Загальній декларації прав людини та інших декларацій. Мета Міжнародної хартії - сприяти розвитку фізичного виховання і спорту, спонукувати уряди, компетентні неурядові організації, працівників освіти, сім'ї й окремих осіб керуватися хартією, застосовувати й поширювати її дію.

Засновники Міжнародної хартії виходили з того, що одним із важливих прав людини є можливість вільно розвиватися, мати доступ до фізичного виховання і спорту. Вони впевнені, що розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних якостей людини сприяє поліпшенню якості життя, як особистого життя людини, так і в національних і міжнародних масштабах, що приведе до скорочення відстані між високорозвиненими і менш розвиненими країнами з питання вільного й повного доступу до занять фізичним вихованням та спортом.

Перша стаття Хартії наголошує:

1. Головним, основним законним правом усіх людей є право займатися фізичним вихованням та спортом.

1.1 Кожна людина має основне право на доступ до фізичного виховання й спорту, що необхідно для розвитку його особистості.

Третя стаття наголошує, що програми фізичного виховання і спорту "повинні відповідати потребам окремих осіб і суспільства".

Зазначені статті відповідають змісту 26 статті Загальної Декларації прав людини, сьомому принципу Декларації прав дитини, а також одинадцятому правилу Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів.

Перший заступник Генерального директора ЮНЕСКО Федеріко Майора, коментуючи Міжнародну хартію з фізичного виховання і спорту заявив, що цей документ "має і надалі служити цінним керівництвом для урядів, а також для неурядових організацій, що спеціалізуються в даній галузі"[1].

1979 р. у Парижі ЮНЕСКО організувало Першу конференцію Міжурядового комітету з фізичного виховання і спорту. Конференція ухвалила рекомендації щодо подальшого розвитку фізичного виховання і спорту, а також резолюцію про поширення Міжнародної хартії з фізичного виховання і спорту.

1988 р. у Москві під егідою ЮНЕСКО відбулася Друга міжнародна конференція міністрів і керівників, відповідальних за фізичне виховання і спорт. Конференція пройшла під назвою: "Гуманістична місія фізичного виховання і спорту".

На конференції знову розглядалися питання поширення і застосування Міжнародної хартії фізичного виховання і спорту. На конференції було ухвалено низку рекомендацій і, зокрема, було рекомендовано державам-членам ЮНЕСКО "перекласти текст Хартії й ознайомити з її принципами та цілями широкі маси населення через відповідні організації й асоціації і, зокрема, включити вивчення Хартії у програми підготовки викладачів і працівників фізичного виховання й спорту" (рекомендація №2). Конференція також рекомендувала державам-членам ЮНЕСКО "вживати необхідних заходів для забезпечення осіб із фізичними й розумовими вадами нормальним доступом до занять фізичними вправами й спортом" (рекомендація № 4).

Конференція виявила стурбованість зростаючою небезпекою для моральних і етичних цінностей міжнародного спорту і рекомендувала низку заходів відносно збереження моральних цінностей спорту й запобігання таких явищ як комерціалізація, насильство й допінг, які завдають шкоди спорту.

На конференції була прийнята спільна Декларація ЮНЕСКО - Олімпійський рух, у якій зазначено: "Генеральний директор Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури й Президент Міжнародного Олімпійського комітету готові сприяти всіма способами захисту принципів, викладених у Міжнародній хартії фізичного виховання і спорту, в Олімпійській хартії, зокрема, принципів виключення дискримінації, нечесної гри, насильства і відмовитися від використання шкідливих для здоров'я засобів".

Пройшло майже 30 років, коли Генеральна конференція ЮНЕСКО прийняла Міжнародну хартію фізичного виховання і спорту з метою, щоб "спонукувати уряди, компетентні неурядові організації, працівників освіти" керуватися нею, поширювати і застосовувати її. Пройшли десятиріччя, коли на конференції ЮНЕСКО було рекомендовано державам-членам ЮНЕСКО "перекласти текст Хартії й ознайомити з її принципами й цілями широкі маси населення <...>, включити вивчення Хартії до програм підготовки викладачів і працівників фізичного виховання й спорту". Зазначена Хартія не була перекладена і не була доведена до відома української громадськості і фахівців.

Висновки.

1. Рада Європи визначає соціальне значення фізичного виховання і спорту, а також визнає внесок