1.Політика в галузі освіти і нових ІТ. Соціальні, культурні і фінансові чинники політики використання нових інформаційних технологій. Розробка політики використання ІТ в освіті. Педагогічне керівництво поширенням нових ІТ як центральний аспект політики в галузі освіти. Розробка національних планів і політики. Стратегії здійснення перетворень на інституційному рівні. Стратегії для навчальних планів. Системи освіти і глобальні комунікації. Підготовка і перепідготовка викладачів у галузі нових ІТ.

2.Основні напрямки застосування ІТ в освіті. Модернізація системи управління в навчальних закладах. Особливості впровадження ІТ у професійній, технічній, гуманітарній освіті. Використання нових ІТ у різноманітних навчальних курсах як засобів учіння. Удосконалення вмінь та навичок викладачів у використанні ІТ.

3. Поняття про дистанційне навчання. ІТ, що використовуються в дистанційному навчанні: неінтерактивні технології, комп'ютерне навчання, відеоконференції. Методичне та матеріально-технічне забезпечення дистанційного навчання. Проблема підготовки кадрів для дистанційного навчання. Підвищення ролі дистанційного навчання в підготовці викладачів.

4. Психологічні аспекти використання комп'ютерів в освіті. Роль комп'ютерів у задоволенні особливих потреб обдарованих студентів. Досвід використання навчальних матеріалів на основі нових ІТ.

Опрацьовуючи політику в галузі освіти, яка стосується застосування ІТ, керівники ВНЗ мають вирішувати питання щодо відповідності ролі і функцій нових технологій у контексті конкретної системи освіти. Іноді педагоги бачать у інформаційній технології необхідний компонент якості знань і змінюють навчальну програму з метою надання студентам необхідних для ХХІ століття навичок і знань. Проте більшою мірою викладачі цікавляться тим, як нова технологія може підвищити продуктивність, ефективність і дієвість їхніх освітніх систем, або здійснюють наголос на використанні технології для додаткової або позааудиторної роботи, наприклад, за допомогою телебачення і телевізійного навчання. Серед викладачів є й такі, які зосереджують особливу увагу на застосуванні технології як каталізатора, що сприяє виробленню позитивних змін у навчальній атмосфері ВНЗ.

Незалежно від підходу до використання ІТ у тому чи іншому ВНЗ, очевидно, що цей аспект пов'язаний не тільки з технологією, але й з питаннями про те, хто і як забезпечуватиме доступ до знань та інформації в майбутньому. Унаслідок того, що викладач усе більше перетворюється на порадника, наставника, керівника навчання, його попередня роль як поширювача інформації частково покладається на технології. Діяльність викладача набуває рис діяльності режисера, який виконує функції координації пізнавального процесу, корегування змісту навчального курсу, уточнення індивідуальних програм навчання, керівництва навчальними проектами тощо [3; 4; 5].

Замість чіткого розподілення функцій "викладач-студент" у навчальному процесі з'являються кооперативні стосунки у вигляді відносин партнерства і співпраці, тобто викладач стає консультантом, партнером студентів у виконанні спільних навчальних завдань [2].

Отже, у наш час проблема полягає в тому, щоб забезпечити педагогічно успішну інтеграцію двох вищеназваних аспектів організації навчання, а не лише сприяти розвиткові технології як такої [7, ІХ-9]. Факт існування нових технологій сам по собі не є достатнім приводом для того, щоб інвестувати в розвинення їх засобів. На нашу думку, саме в цьому полягає провідна тенденція соціальної політики в галузі вищої освіти.

Розглянемо можливості інтеграції інформаційних і педагогічних технологій на прикладі дистанційного навчання (ДН). Збільшення частки ДН у загальній кількості навчальних програм ВНЗ відбувається неухильно з кожним роком. Проте, однією з найважливіших проблем впровадження ДН є подолання викладачами вищої школи психологічного бар'єру, який пов'язаний з необхідністю широкого використання ІТ при створенні відповідних навчально-методичних матеріалів і безпосередньо в самому освітньому процесі. Важливим є усвідомлення того факту, що навчально-методичний продукт має принципово відрізнятися від електронної копії курсу, який читається традиційним способом при очній системі освіти. Отже, очевидною є потреба в конструктивній зміні вмінь і навичок, набутих у процесі заочного чи традиційного аудиторного навчання.

Успішне розв'язання цієї проблеми вимагає, насамперед, створення "дружнього" і за можливістю простого програмного середовища, у якому можна було б опрацьовувати нові теоретичні курси, розрахункові завдання, віртуальні лабораторії, тестові завдання для контролю знань тощо.

Оскільки в Україні офіційно визнаними сьогодні є лише чотири форми освіти: очна, заочна, очно-заочна (вечірня) та екстернат, можна вважати дистанційне навчання результатом поєднання інформаційної і педагогічної технологій, який може бути легко інтегрований до будь-якої форми освіти.

Щодо технологій традиційної заочної освіти, то стає очевидною важливість її реалізації на основі дистанційного навчання, а також її недостатність через слабке використання досягнень у галузі інформаційних і телекомунікаційних технологій. Однією з основних (але не єдиною) характеристик ДН є підвищений ступінь інтерактивності, що особливо виявляється у використанні мережних комп'ютерних технологій. Саме рівень використання в навчальному процесі нових мережних технологій (ресурсів Інтернет, Інтернет, ISDN тощо) і відрізняє традиційне заочне та сучасне дистанційне навчання. Таким чином, є всі підстави для використання терміну "заочно-дистанційна освіта (навчання)", коли йдеться про заочну форму набуття вищої освіти з використанням усіх видів технологій як у традиційному заочному, так і в сучасному дистанційному навчанні.

При цьому не слід змішувати розглянуте питання із загальною проблемою використання комп'ютерів у навчанні, створення електронних версій навчальних курсів тощо. До основних особливостей, які технології ДН привнесли в заочне навчання, варто віднести такі можливості:

• інтерактивної взаємодії між викладачем і студентом у діалоговому режимі, що, в низці випадків, може наближатися за формою до взаємодії при традиційному аудиторному навчанні;

• швидкої доставки навчальних матеріалів в електронному вигляді;

• оперативного доступу до баз знань,