- учень, що закінчив школу із золотою медаллю, не витримує конкурсного відбору до вищого навчального закладу;

- молодий спеціаліст - випускник вищого навчального закладу - довго адаптується на робочому місці, хоча обсяг професійних знань і вмінь, отриманих ним в університеті, є достатнім;

- у критичний момент виявляється, що отримані в школі знання, уміння, способи дій не допомагають вирішити життєву проблему;

- переважна більшість знань і вмінь, отриманих у школі, взагалі не затребувані в житті.

На думку західних аналітиків, український випускник є некомпетентним. Вони наводять такий перелік некомпетентності громадян постсоціалістичних країн (зокрема українців, яких сказане нижче стосується значно більше ніж чехів чи поляків):

• в економічній культурі (занепад поваги до праці, недотримання її якості, безвідповідальність);

• у правничій культурі (неповага до законодавства і законотворчості, внутрішня готовність порушувати чинні правила і закони, коли вони заважають реалізувати особисті пріоритети);

• у політичній культурі (пасивність, нехлюйство, неповага до блага громади, незацікавленість громадськими справами, невміння використовувати і захищати свої права та інтереси);

• у культурі діалогу (догматизм, нетолерантність, схильність до пліток, легкість привласнення чужих стереотипів);

• в організаційній культурі (низька ділова активність, схильність до «липової» діяльності та камуфляжу нездарності);

• у технологічній культурі (халатність, невмілість, недостатнє знання сучасних установок та обладнання, брак знань з техніки безпеки і безпеки життєдіяльності) [6, с.15-16].

Усі ці факти є закономірним результатом навчального процесу в школі, який у своїй основі є некомпетентнісним. На думку І. Сергєєва та В. Блінова, «випускник некомпетентнісного навчання є некомпетентною людиною. Це людина, якій достатньо знань і вмінь, але не вистачає досвіду їх застосування в різних ситуаціях. Він не готовий до того, чого його не вчили - діяти в ситуаціях невизначеності, що постійно виникаються у житті» [7, с. 13].

Отже, актуальність упровадження компетентнісного підходу в українську освіту зумовлена широким його визнанням у країнах Європи, Євросоюзу. Компетентнісний підхід відповідає баченню європейської освіти XXI століття, яке висловлене Єврокомісією, активно схвалюється представниками європейських працедавців. Цей підхід знаходиться в течії Болонського процесу (на що слід звернути особливу увагу, адже сьогоднішні учні — це завтрашні студенти та майбутні фахівці). Він спроможний відбити та врахувати вимоги до життєдіяльності особистості, її трудової та навчально-пізнавальної діяльності, які висуває XXI століття. У моделі компетентного випускника можна врахувати й адекватно віддзеркалити вимоги XXI століття до особистості, її життєвої компетентності (життєстійкості, життєздатності, життєтворчості), життєвих компетенцій. Компетентнісний підхід зорієнтовано на розкриття, розвиток і реалізацію життєвих навичок, потрібних особистості в XXI столітті.

Викладене вище зумовлює сучасну активізацію досліджень проблеми компетентнісного підходу.

Дослідження компетентнісного підходу в Україні розпочалося наприкінці ХХ століття і пов'язане з такими іменами, як С. Бондар, І. Єрмаков, О. Овчарук, О. Пометун, О. Локшина, О. Савченко, С. Трубачова, Л. Паращенко, Г. Фрейман, В. Циба та ін. О. Савченко досліджує проблему формування ключової компетентності - умінь учитися в початковій школі. Н. Бухлова, Л. Чернікова, О. Чернишов вивчають процес формування самоосвітньої компетентності. С. Трубачева аналізує загальнонавчальні компетентності школярів. С. Бондар визначає компетентність учнів як інтегрований компонент їх навчальних досягнень. І. Єрмаков зосереджується на життєвій компетентності учнів. І. Родигіна досліджує систему оцінювання компетентностей, сутність поняття компетентність, шляхи її формування в учнів. Н. Бібік, Ю. Мальований, О. Овчарук, О. Пометун розробляють стратегії впровадження досвіду зарубіжних країн у систему освіти України.

Проблему спрямованості освітнього процесу на формування і розвиток компетентностей досліджують російські вчені: І. Агапов, В. Болотов, І. Зимня, Д. Іванов, В. Кальней, Г. Селевко, В. Сєриков, А. Хуторський, С. Шишов та ін.

Формуванню освітньої компетентності учнів присвячено праці О. Дахіна, В. Краєвського, А. Хуторського та ін.

Проте до цього часу не існує фундаментальних досліджень зі створення цілісної методологічної, теоретичної, понятійно-термінологічної та методичної бази компетентнісного підходу. Зокрема не розроблено єдині підходи до визначення понять «компетенція» і «компетентність»; до кінця не розв'язане питання співвіднесення компетентностей і компетенцій; перелік ключових компетенцій подано в найзагальнішому вигляді і він потребує деталізації як за віковими ступенями навчання, так і за навчальними предметами і освітніми галузями; визначення цих понять не досить конструктивні для того, щоб виявити умови ефективного формування компетенцій в освітньому процесі і розробити відповідні технології. Ці проблеми чекають на своє вирішення.

Список використаних джерел:

1. Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа) // Педагогічна газета, 2000. - № 6.

2. Державні стандарти базової і повної середньої освіти // Директор школи/ №6-7 (246-247). - лютий, 2003. - С. 3-7.

3. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: Бібліотека з освітньої політики / Під заг. ред. О.В. Овчарук. - К.: "К.І.С.", 2004. -112 с.

4. Зона Европейского высшего образования: Совместное заявление европейских министров образования, г. Болонья, 19 июня 1999 года. http://www.rudn.ru/?pages=267

5. Болотов В.А. Компетентносная модель: от идеи к образовательной программе/ В.А. Болотов, В В. Сериков // Педагогика. - 2003. - №10. - С.8-14.

6. Єрмаков І. Освіта і життєва компетентність для ХХІ століття // Завуч /№19 (241). - липень, 2005. - С. 13-16.

7. Сергеев И.С., Блинов В.И. Как реализовать компетентносный поход на уроках и во внеурочной деятельности: практическое пособие. - М.: АРКТИ, 2007. - 132 с.