УДК 372.874 (477.8).

О. Волинська

РОДИННЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ХУДОЖНЬОЇ ОСВІТИ ГАЛИЧИНИ

У статті автор розкриває значення мистецького виховання в гуцульській родині кінця ХІХ - початку ХХ століття. Проаналізовано вплив мистецьких династій на художню освіту Галичини.

Сучасна педагогічна наука потребує нових підходів до формування національно свідомого громадянина держави, вихованого на культурно-освітніх традиціях свого народу. Неабияке значення в цій галузі має правильне виховання дітей у родинах, досвід яких напрацьовано в Україні. Традиціям української народної педагогіки присвячено окрему книгу М.Стельмаховича "Українська народна педагогіка" [15]. Завданням нашої статті є вивчити та проаналізувати родинне виховання молоді в контексті розвитку художньої освіти Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Галичина досліджуваного періоду була відома своїми мистецькими традиціями, особливостями родинного виховання та системою художньої освіти. Це підкреслив дослідник О.Воропай в етнографічному нарисі "Звичаї нашого народу" [4]. За висновками М.Фіголя, галицьке мистецтво ХП-ХVІ ст. було важливим чинником у формуванні найкращих художніх традицій Середньовіччя і розвиткові нових ідей у творчості українських митців ХVІІІ-ХХ ст. [16]. У той час уже були вагомі напрацювання з мистецтва, зокрема архітектури, іконопису, скульптури, художнього металу. Населення Галичини володіло таємницями образотворчої грамоти, різними видами ремесел. Це було проявом не тільки першої прижиттєвої потреби - заробітку, а й естетичною насолодою, своєрідним "вибухом", покликом душі та серця. У дослідженні "Український народний промисел" М. Омельченко висловила думку про регіональний характер українського народного промислу й важливість його для життєдіяльності людини: задоволення власних потреб, обміну предметів у своїх сусідів тощо [8].

Необхідність збереження та підтримання традицій народних промислів зумовила потребу функціонування в краї мистецьких династій, відкриття шкіл-осередків, де талановиту галицьку молодь навчали б не тільки образотворчої грамоти, а й особливостям національного, а не чужоземного мистецтва. Слід наголосити, що розвиток художньої освіти Галичини був би неможливий без його першоджерел - коріння, яке не лише підтримувало, а й живило її. Таким національним корінням були й залишаються мистецькі династії, через призму яких хочемо простежити тенденцію до зростання ролі мистецтва в традиційних видах промислу, а через них - до відкриття закладів з художньої освіти.

Окреслений період характеризувався розвитком у Галичині мистецьких династій Бойківщини, Гуцульщини, Поділля, Яворівщини (Львівська обл.). Вивчений матеріал підтверджує, що найбільші художні традиції краю напрацювали мистецькі династії Гуцульщини. Вони мали велике значення для розвитку багатьох видів народного промислу, зокрема художнього деревообробництва Галичини. Дослідження Є.Антоновича, Р.Скульського і М.Стельмаховича дають підставу стверджувати, що етнопедагогічний феномен гуцулів сприяв розвиткові художньої освіти краю [1; 11; 15].

Термін "етнопедагогічний феномен" ми подаємо за монографією М.Стельмаховича "Українська народна педагогіка" [15, с. 5]. На думку науковця, етнопедагогіка - це "... система прийнятих у даній місцевості методів і засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюються як певні знання, вміння і навички" [15, с. 5]. На переконання М. Стельмаховича, етнопедагогічний феномен сприяє ". збереженню національного характеру, звичок і психології людини" та знайшов "... своє відображення і втілення у рідній мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, святах, обрядах, символах і різних видах народного мистецтва, у дитячих народних іграх та іграшках, у живій практиці трудового і сімейного виховання, у народних ремеслах і промислах, у родинно- побутовій культурі нашого народу" [15, с. 5]. Таким чином, аналізуючи висновки цього дослідника, розглядаємо етнопедагогічний феномен мистецьких династій Гуцульщини як особливу систему художнього виховання дітей у родинах майстрів народного мистецтва регіону, яка ґрунтувалася на певних знаннях, уміннях і навичках та здійснювалася з метою самозбереження шляхом передачі прийдешнім поколінням сімейного досвіду в галузі народних художніх промислів (вишивки, випалювання, кераміки, килимарства, мосяжництва, писанкарства, різьби, настінних розписів, ткацтва тощо). Важливість вивчення гуцульської культури для відродження національного виховання дітей і молоді нашої держави підтвердив Р.Скульський [11].

Традиційним засобом навчання та виховання на Гуцульщині була родинна школа. У гуцульських сім'ях, які в минулому були багатодітними, праця служила головним засобом виховання наступних поколінь. Дітей ще змалечку залучали до багатьох видів господарювання, що розвивало в них працелюбність, здатність долати труднощі, підприємливість. Зазначаємо, що різновидом трудової діяльності населення Гуцульщини були народні художні промисли, які збереглися до наших днів. Така довговічність завдячує особливому родинному вихованню, у результаті якого в регіоні сформувалися мистецькі династії.

Дописувач до часопису "Нова хата" С.Вальницька (1929 р.) називала Гуцульщину "найбільш багатою на твори народного мистецтва." [3, с. 4]. Вона стверджувала, що естетична культура гуцулів феноменальна і сформувалася завдяки сприятливим кліматичним умовам, красі навколишньої природи та створенню предметів домашнього господарства.

Найбільша кількість мистецьких династій на Гуцульщині була в галузі деревообробництва. За місцем проживання і стильовими ознаками вони створили унікальні народні школи з художньої обробки дерева.

З дослідження мистецтвознавця М.Станкевича "Українське художнє дерево ХVІ- ХХ ст." довідуємося про те, що на Гуцульщині будівлі й меблі, посуд і начиння, знаряддя праці та інші предмети домашнього вжитку виготовляли з дерева теслярською, столярною і бондарською техніками, оздоблюючи їх профілюванням, різьбленням, випалюванням [14]. Початок ХІХ ст. був характерний декоруванням іконостасів, свічників ажурним і круглим різьбленням; жолобкуватим контурним різьбленням ікон, скринь, токарного та бондарного посуду. Заслуговують на увагу вироби побутового призначення - барильця, рахви, близнюки тощо, що доповнювали випалюванням,