Зі слів М.Станкевича дізнаємося, що на Гуцульщині набуло поширення плоске "сухе" різьблення, запроваджене Ю.Шкрібляком. Різновидом плоского різьблення вважали геометричне, виконане на тонованому тлі з наступним розфарбовуванням різьблених мотивів. Такий різновид декорування виник у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. у містах Станіславі і Коломиї [14].

Кожне гуцульське село славилося своїми майстрами з художньої обробки дерева.

Дослідник О.Соломченко у праці "Народні таланти Прикарпаття" виокремив наприкінці ХІХ ст. Яворівську, Річківську, Брустурівську і Косівську школи з художньої різьби на дереві [12]. Яворівську школу художньої різьби на дереві започаткувала і розвинула династія Шкрібляків. Засновниками Річківської школи художнього деревообробництва була мистецька династія Мегединюків. Брустурівська школа своєю появою завдячувала мистецькій династії Дручкових, а Косівська школа відома родиною Девдюків. Виникнення мистецьких династій, а через них - шкіл, на думку етнографа, педагога та дослідника культури і побуту гуцулів В.Шухевича, було зумовлено наявністю виробничої сировини (дерева, каміння, металу, оленячих рогів), придатної для різьби; певного способу життя населення, залученого до цього ремесла; потребою фантазувати, насичуючи свій побут і ринок "усякими мудрішками" [17, с. 322].

Засновником сучасної школи гуцульського художнього деревообробництва вважається Ю.Шкрібляк (1822-1885) [2]. Хоча, за дослідженнями В.Шухевича, мистецька династія Шкрібляків пішла від Никори - діда Юрія Шкрібляка, який прийшов на Гуцульщину з Поділля і "шкіблею виробляв... корита, дерев'яні миски, від чого прозвано його Шкібелькою; у горах став він довбати полонники, ракви, полиці, на яких клав лише ільчасте письмо; так заробляв він на прожиток" [17, с. 339].

Ю.Шкрібляк був старшим сином у бідній багатодітній родині (18 осіб), і тому під час поїздок батька на заробітки вів домашнє господарство, не маючи можливості навчатися в школі [7]. Початкові навички виготовлення виробів з дерева він набув у батька-бондаря. Також самостійно опанував токарство, різьблення і випалювання. Постійний пошук нового, самовдосконалення були органічними для Ю. Шкрібляка, який власноруч сконструював токарний станок, удосконалив інструментарій, творив нові форми і декор. Опанувавши токарство, він почав прикрашати свої вироби різьбленим декором і випалюванням. Народний майстер винайшов свій неповторний стиль: гладку поверхню геометричних мотивів орнаменту на тарілках, баклагах, коробках, пляшках поєднував з "ільчастим письмом", домагаючись фактурного контрасту, посилюючи цим декоративну виразність. Він також оригінально вирішував композицію виробів: використовував поділ декоративної площини на менші поля, де розташовував орнаментальні мотиви. Орнаменти Ю.Шкрібляка - це стилізовані антропоморфні зображення, квіти тощо. З традиційних елементів ("зубців", "кочел", "підківок", "сонечок") майстер створював неповторні композиції на топірцях, тарницях, пляшках тощо [2].

Працьовитий Ю.Шкрібляк зазнав доброї слави за життя. На Гуцульщині майстра було названо найкращим "сточником" [7]. Інтуїтивне відчуття художньої краси і гармонії в композиції та самому виробі дозволили майстру створювати оригінальні роботи з художнього деревообробництва. Його твори експонували на господарсько- промислових виставках у Відні (1872), Львові (1877), Трієсті (1878), Станіславі (1879), Коломиї (1880) і відзначали грошовими преміями та медалями [2]. Найвагомішою для Ю.Шкрібляка була коломийська виставка, на якій імператор Франц Йосиф І з імператрицею замовили в майстра пістоль, ніж, порохівницю, пояс, торбу і люльку, відзначили грошовою винагородою. Кустош львівського Промислового музею Л.Вербицький видав альбоми "Взори домашнього промислу селян на Русі", де подав зарисовки робіт Юрія та Василя Шкрібляків (у виконанні В.Крицінського) [9, с. 86].

Вдачу батька успадкували три його сини [13, с. 100]. Старший син Ю.Шкрібляка - Василь (1856-1928) багато в чому наслідував батька, проте врізи окремих елементів робив поглибленішими. 1891 р. за сприяння В.Шухевича Крайова кустарно-промислова комісія подарувала здібному В.Шкрібляку новий верстат [10].

В.Шкрібляк відомий не лише як народний умілець, а також як викладач різьби та інкрустації "Крайового научного закладу для різьбярства та металевої орнаментики (оздоби)" (з 1911 р. - "Крайовий науковий заклад для столярства, токарства, різьбярства та металевої орнаментики") [5, с. 17]. Відділ домашнього промислу цієї школи під керівництвом В.Шкрібляка і В.Девдюка підготував понад 100 майстрів з народного мистецтва.

Молодший син - М.Шкрібляк (1858-1920) запровадив "січене різьблення" з глибокими нарізами елементів і тлом, вищим за орнамент; використовував інкрустацію різнокольоровим деревом, бісером [2]. Майстер відзначався особливими техніками і технологією художньої деревообробки: "по віточеню іде писанє трьома способами: вирізуванєм, жированєм, викладанєм або впусканєм пацьорок, або писанє і впусканє разом" [17, с. 334]. Василь і Микола Шкрібляки продовжили справу батька в галузі токарства, за що їх назвали "токариками". У спадок синам перейшли не тільки батьківський токарний станок, а й любов до праці, народного ремесла.

Роботи синів Ю.Шкрібляка експонували на багатьох виставках (Тернопіль (1884), Краків (1887), Львів (1894)), відзначали медалями і похвальними дипломами, закупила Гуцульська промислова спілка як зразки-унаочнення для школи деревного промислу в Коломиї (1888) [7, с. 109].

Яворівську школу (Косівщина) художнього деревообробництва "доповнила" династія Корпанюків - синів Катерини Юріївни Корпанюк (доньки Ю.Шкрібляка). Юрій (18921977), Семен (1894-1970) та Петро (1897-1961). Корпанюки ще змалку захоплювалися майстерно виконаною різьбою на іграшках, гуцульських топірцях, кужельцях, скарбничках, виготовлених колись дідом і вуйками. Уже з молодих