УДК 35. 08:351.854

В.Г. Бутенко

ОПТИМІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ ЛЮДСЬКИМИ РЕСУРСАМИ ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА

У статті аналізуються основні підходи до наукової інтерпретації сутності управління людськими ресурсами, обґрунтовуються критерії ефективності управління людськими ресурсами, визначаються шляхи оптимізації управлінської діяльності, пов'язаної з розвитком та використанням на практиці людських ресурсів.

Сучасний стан розвитку українського суспільства характеризується подальшою демократизацією суспільних відносин, накопиченням досвіду ринкової організації економіки, збагаченням системи духовних цінностей, удосконаленням сфери освіти. Такий оптимістичний погляд на існуючу практику суспільно-економічного і культурно-освітнього розвитку України є цілком зрозумілим. Адже в умовах активного реформування суспільних відносин дедалі посилюється роль людського чинника, ставлення окремої людини до своєї життєдіяльності, професії, навчання та творчості. При цьому привертають особливу увагу широкої громадськості перспективи розвитку людей, використання їх потенційних можливостей, ресурсів та невикористаних резервів. Управління людськими ресурсами як наукова галузь покликана дати відповідь на актуальні питання організації доцільної діяльності людей в інтересах суспільства, конкретної організації і самої людини [2 с.5].

У національній доктрині розвитку освіти зазначено, що мета державної політики щодо розвитку освіти полягає в створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову Європейської та світової спільноти [5 с. 121].

Особистісна орієнтація освітньої практики визначена одним із пріоритетних напрямів сучасної державної політики. Це зумовлює потребу в науковому осмисленні того, що пов'язане з управлінням людськими ресурсами та оптимізацією цієї діяльності. У центрі уваги вчених знаходяться такі аспекти названої проблеми, як цільове управління персоналом організації (Г. Дмитренко), розвиток і перспективи реалізації людських ресурсів (В. Колпаков, Г. Дмитренко), формування людського капіталу в реалізації екологічних реформ (В. Куценко, Т. Шпарача), рекреаційні ресурси та шляхи зміцнення людського капіталу (В. Куценко), нові вимірювачі та орієнтири людського потенціалу (С.Валентейн, Л. Нестеров), стан та можливості поліпшення якості робочої сили (В.Васильченко), оцінка рівня культури персоналу (О.Дорошенко), навчання державних службовців в системі підготовки та підвищення кваліфікації (Н. Протасова), управління розвитком персоналу (В. Савченко), управління людськими ресурсами (М.Пул, М. Уорнер), етика ділового спілкування (Т. Чмут, Г.Чайка), культура здоров'я у системі управління людськими ресурсами (В.Пономаренко).

Зазначимо, що процес управління в системі українського державотворення та суспільного розвитку стосується багатьох аспектів. Його предметом є актуальні питання державної та соціальної політики, антикризової стратегії і тактики, регіонального управління та місцевого самоврядування, управління фінансово- економічними системами, високотехнологічними галузями народного господарства, управління у сфері охорони здоров'я, освіти та культури. Водночас особливої гостроти набувають питання управління людськими ресурсами.

Усвідомлення значущості цього питання зумовлює потребу послідовного вивчення та аналізу таких його аспектів, як:

- основні підходи до наукової інтерпретації управління людськими ресурсами на сучасному етапі розвитку українського суспільства;

- чинний стан та критерії ефективності управління людськими ресурсами;

- шляхи оптимізації управлінської діяльності, пов'язані з розвитком та використанням на практиці людських ресурсів.

Наголошуючи на важливості управління людськими ресурсами, важливо зазначити, що це питання знайшло певне висвітлення в науковій літературі. У своїх працях філософи, соціологи, політологи, культурологи та психологи наголошують на тому, що людські ресурси завжди були основою життєдіяльності, сприяли вирішенню тих завдань, які прагнуло визначати суспільство у сфері економічного, соціального та культурного життя. При цьому суспільна практика намагалася активізувати увагу на окремих параметрах розвитку людини, її потенційних можливостях, якостях, здібностях тощо. Наголос цей був різний за своїм змістом і зумовлювався різними обставинами суспільного життя, зокрема потребами економічного, політичного, морального, правового, культурного характеру.

Аналіз цього питання дозволив нам виділити основні підходи до наукової інтерпретації управління людськими ресурсами, зокрема: прагматичний, культурологічний та ідеологічний (рис. 1.).

Прагматичний підхід. Оцінюючи потреби розвитку економіки та надаючи цим питанням переваги, суспільство на різних етапах свого функціонування звертає увагу на людину як активного учасника виробничих процесів. При цьому підкреслюється роль людини не лише як виконавця певних функцій, але і як організатора відповідних дій, пов'язаних з матеріальним виробництвом у сфері промисловості, сільського господарства тощо. Людські ресурси розглядаються в тісному взаємозв'язку з динамікою виробничих процесів і тому отримують певну оцінку, пов'язану із забезпеченням відповідних потреб.

Можна бачити, що прагматичний підхід до інтерпретації названого явища має певну логіку і тому дозволяє вирішувати питання управління людськими ресурсами переважно в контексті економічних інтересів. Це призводить до того, що в суспільній практиці актуалізуються питання людського розвитку, безпосередньо або опосередковано пов'язані з тим образом людини, який потрібен на виробництві певного змісту, характеру, виду тощо. Звідси визначаються пріоритети, які надаються людям, сповненим бажання реалізувати себе згідно з висунутими економічними вимогами.

Ураховуючи той факт, що виробничі процеси все більше набувають автоматизованого характеру, ставлення до людини як учасника операцій та виконавця певних дій поступово змінюється. Якщо в попередні періоди, коли виробництво не мало високоефективного технологічного обслуговування, людські ресурси пов'язувалися переважно з розвитком фізичного потенціалу, здібностей та можливостей робітників, то в сучасних умовах виробничі процеси набувають набагато більший рівень технологічного оснащення. Це призводить до зміни в пріоритетах людського розвитку та використання людських ресурсів. Від людини вимагається сьогодні більше інтелектуальної участі у виробництві ніж застосування її суто