УДК:140.8:21(043.3)

О.О.Романовський

СПІВВІДНОШЕННЯ ТРАДИЦЙНОГО І ІННОВАЦІЙНОГО В ПРОЦЕСІ ВИКЛАДАННЯ ФІЛОСОФІЇ

У статті наголошується на необхідності вдосконалення навчального процесу у вищій школі, проаналізовано можливості співвідношення традиційного та інноваційного в процесі викладання філософії.

Традиційна модель освіти, спрямована на передачу майбутньому спеціалісту необхідних знань, умінь, навичок у наш час втрачає свою перспективність. Виникає потреба зміни стратегічних, глобальних цілей освіти, зсуву акценту зі знань спеціаліста на його людські, особистісні якості, що постають водночас і як ціль, і як засіб його підготовки до майбутньої професійної діяльності [1]. Особистісно гуманна орієнтація освіти є зараз загальновизнаною. Хоч це ще не гарантує її реального втілення в життя, оскільки в нас ще сильні традиції декларативного, гаслового, а нерідко й спекулятивного гуманізму, та й перехід до реального, істинного гуманізму є непростим навіть у теорії, а тим більш у практиці, де відчуваються наслідки соціально орієнтованого авторитарного виховання і жорстко регламентованого учіння. Серед багатьох чинників, що впливають на реальний поступ до гуманної освіти, орієнтованих на особистість, які сприяють створенню умов її творчого розвитку і самореалізації, слід звернути увагу на пошук і вибір пріоритетів та їх акцентування в теоретичних підходах, оцінках і практичній діяльності [1].

У цьому контексті є доцільним звернути увагу на інтерпретацію і місце в системі освіти певних понять, що відіграють значну (іноді вирішальну) роль в процесі учіння, залежно від того чи іншого розуміння цих понять.

Існують поняття, які від частого вживання у повсякденному житті стають ніби всім зрозумілими. Саме таким поняттям є "традиція". Що тільки не береться за традицію: від сталих звичок до типів суспільних укладів і методів філософствування - усе вважається традицією. Склалася ситуація, коли кожний, хто "живе в традиції", знає, про що йдеться. Але як тільки ми спробуємо з'ясувати сенс самого поняття, то відчуємо своєрідний когнітивний дисонанс: ми ніби знаємо і водночас не знаємо.

Наукові публікації, що торкаються традиції є дуже строкатими. Іноді традиція розглядається у фольклорно-етнографічному аспекті, іноді - в історичному, іноді - у соціологічному тощо. Оскільки "традиція" стала поняттям багатопрофільним, будь-яка спроба з'ясувати її цілісний вплив на соціум обертається викладом проблеми за зразком: "з одного боку", "з іншого боку". Але зрозуміло, що такий метод є малоефективним. Принаймні, користуючись цим методом, ми не зможемо додати щось суттєве до того, що було сказано багато разів. Справа, мабуть, полягає в тому, що подібний підхід у певному розумінні є "традиційним". Можливо, саме тому в дослідженні традиції домінує минуле, меншою мірою - сьогодення, і майже ніколи - майбутнє. Ця особливість очевидна, але з нею нічого не можна вдіяти. При цьому ніхто серйозно не стверджує, що існують суспільства без традицій, чи те, що колись такі суспільства з' являться.

Ураховуючи сказане, спробуємо з'ясувати цілісний вплив традиції на сучасний соціум. Такий підхід можна зреалізувати тільки шляхом дослідження традиції як комплексного механізму впливу на суспільство. Звідси постає необхідність питання про місце традиції як у системі гуманітарного, так і філософського знання. Здійснення цього завдання є неможливим без певного методологічного підходу.

Звернемося до вихідної дефініції. Етимологія слова "традиція" витікає з латинського traditio - передача, що вказує на його зв'язок із регулюванням механізмів наслідування, спадкоємність. У наш час традицію визначають як певні елементи соціального досвіду (норми поведінки, життєві настанови, цінності, обряди тощо), які передаються від покоління до покоління і зберігаються впродовж тривалого часу. Уважається, що ці елементи засвоюються індивідом і суспільством в цілому переважно некритично і мають при цьому абсолютну соціальну значущість. Відзначимо, що це визначення насамперед має значення "соціального досвіду", хоча й не тільки його.

Методологія розв'язання поставленого завдання не міститься в площині пошуку єдино правильного визначення цього поняття. Визнаючи важливу роль праці над дефініціями, слід визнати й всі недоліки цієї стратегії. Дійсно, усунення "слабких місць" одного визначення й посилення позитивних рис інших визначень дуже нагадує "гру в бісер". Відомо, що вичерпне визначення "культури" намагаються розробити протягом усього ХХ століття. У дослідників з'явилося хобі колекціонувати "культури". Таких визначень сьогодні налічується близько 400. І який можна зробити висновок? Мабуть, слушним буде припущення, що не треба колекціонувати "традиції" "культур".

Дефініція завжди є наслідком дослідження, його кінцевим пунктом, і тим самим вона є формалізацією результату, фіксацією його зовнішніх атрибутів. Ще Гегель відзначав, що кінцевий результат поза шляхом до нього "є трупом, мертвими кістками". Коли зовнішні формоутворювальні ознаки приймаються за основу явища, визначення самого змісту явища стає справою вторинною. Тут зникає головне - сутність традиції, котра виявляється не в застиглому матеріалі визначень ("метафізика твердого тексту"), а в процесуальній, "живій" природі предмета, що вивчається. Міркувати про традицію, ігноруючи її зміст, це все одно, що писати біографію композитора, зовсім не розуміючись на музиці. Значною мірою природа традиції виявляється в порівняльному зіставленні з іншими проявами людської духовності.

Проте слід відзначити, що елімінація "живого зростання" традиції в історичному часі є закономірною в тих випадках, коли сама традиція вже завершилася і перетворилася на етнографічний матеріал, інакше кажучи, припинила жити своїм власним життям. Тільки за цих умов є можливість подивитися на неї згори, з висоти сьогодення. Але як бути, якщо традиція продовжує